Кімната, яку покинули… чи ні?

— Мені не подобається ця кімната, — пробурмотів Іван, тримаючись ближче до дверей, які, на жаль, усе ще були зачинені.

— Та нам всім тут трохи не по собі, — зізнався Тимко, намагаючись зберігати спокій, але його погляд постійно бігав від кутка до кутка, ніби очікував, що зараз хтось із тіней почне аплодувати.

Максим стояв мовчки, його очі ковзали по деталях кімнати. І раптом він зупинився.

— Мені здається… — почав він, — або тут усе ще виглядає так, ніби хтось тут був… нещодавно?

— Ти про що? — насторожився Тимко.

— Погляньте, — сказав Максим і вказав на стіл.

На столі стояв чайник. Металевий, трохи потертий, але… блискучий. І — що важливіше — не вкритий пилом.

— Якщо тут нікого не було роками, — мовив Максим повільно, — чому на ньому немає пилу?

Соломія, яка щось швидко записувала у своєму записнику, різко опустила руку.

— Хтось приходив сюди, — сказала вона. — І нещодавно.

Настала тиша. Та тиша, яка здається гучнішою за будь-який крик.

Бублик, до цього часу зайнятий власними справами десь під стільцем, обережно прослизнув у кімнату. Його лапи ступали беззвучно, як у справжнього розвідника. Він зупинився біля столу, понюхав повітря… і повільно пішов далі, нюхаючи підлогу.

І раптом…

Його шерсть стала дибки.

Муркотіння зникло. Кіт застиг, ніби перетворився на статую.

Він повільно підняв голову…

…і подивився в темний кут кімнати.

Туди, куди досі ніхто з них ще не дивився. Туди, де темрява здавалася щільнішою, ніж у інших місцях. Туди, звідки ліхтарик ніби не хотів світити.

— Бублик? — обережно промовив Тимко.

Але кіт не рухався.

— Що він бачить? — прошепотів Іван, уже намагаючись не дихати.

Максим узяв ліхтарик і повільно направив його в той кут.

Світло рухалося, ковзаючи по стіні, по підлозі…

І тоді вони побачили…