Старий одяг і забуті речі

У кутку кімнати стояла велика дерев’яна шафа. Вона виглядала важкою, майже монументальною — мов останній бар’єр між таємницею і правдою. Її дверцята були трохи прочинені, ніби самі хотіли, щоб їх відкрили. А може, попереджали: “Не треба…”

— Що там? — запитав Тимко, озираючись на інших, але все ж обережно підходячи ближче.

Максим ступив уперед і взявся за ручку. Дверцята заскрипіли, як стара сцена, і повільно відчинилися. І те, що вони побачили всередині, змусило навіть Івана перестати жартувати.

Усередині, мов у ретельно законсервованому музеї, висів ряд старих костюмів.

Чорні плащі — довгі, важкі, знайомі. Ті самі, з яких вони знаходили клаптики у клубі: під сценою, за кулісами, навіть у вентиляції.
Капелюхи, маски — класичний театральний реквізит, злегка припилений, але не знищений. Маски виглядали як обличчя, що чекали повернення на сцену.
І один білий костюм — елегантний, урочистий, але вкритий таким шаром пилу, що здавалося, ніби сам час обгорнув його тканиною забуття.

— Його сценічний одяг… — прошепотів Максим, простягаючи руку, але не торкаючись. Це було надто особисте. Надто живе.

— Це все з тих вистав, у яких він грав! — з подивом вимовив Тимко.

— Але це означає… — почала Соломія, — що він не просто виступав у цьому клубі.

Вона дістала свій записник і швидко почала щось нотувати. Її почерк був рівним, але у кожному русі руки — тривога й захват.

— Він жив тут, — сказала вона, не піднімаючи очей.

Іван витріщився на неї, очі — як у сови, яка вперше побачила мікрохвильову піч.

— ТИ ХОЧЕШ СКАЗАТИ, ЩО ПІСЛЯ ЗНИКНЕННЯ ВІН ПРОСТО ЖИВ ПІД СЦЕНОЮ?!

— Саме так, — відповів Максим, стискаючи щелепи. Його голос був тихим, але впевненим. — І він явно не хотів, щоб про це хтось дізнався.

Тиша зависла в повітрі, як дим після пожежі. Костюми мовчали. Але вони говорили — своїм виглядом, присутністю, мовчазною історією.

Це була не просто кімната. Це була його реальність. Його сховище. Його сцена.

І тепер вони були в ній.