Час зустріти правду

Максим швидко підняв ліхтарик, натиснув кнопку — світло затремтіло і загорілося. Промінь вирізав із темряви лише частину кімнати, залишаючи решту в глибокій, майже в’язкій пітьмі.

— Хто тут?! — вигукнув він.

Жодної відповіді.

Тільки тиша.

Тиша, яка не була порожнечею. Вона була наповнена. Очікуванням. Поглядом. Присутністю.

Тимко міцніше стиснув свій ліхтарик, так що пальці побіліли. Він не був готовий до того, що станеться, але вже не міг зупинитись. Відступати — не варіант.

— Нам треба вибиратися, — сказав він, хоча й сам не вірив у те, що це можливо.

— А що, якщо ми вже не одні? — пробурмотіла Соломія, стоячи біля дверей.

Вона обережно смикнула за ручку.

Замкнено.

— Ой-йой-йой… — вирвалося з неї. Тихо. Майже як молитва.

Іван притулився до стіни, ніби сподівався, що вона його прийме й сховає. В його очах світилася паніка — знайома, природна, справжня.

— Це пастка! Я ж казав, що це пастка! — прошепотів він і ще глибше втиснувся у камінь, який, на жаль, не був чарівним порталом.

Максим озирнувся. Повільно. Спокійно. Його очі ковзали по тінях, по стінах, по кожній нерівності, кожному звуку.

— Ні, — промовив він. — Це не пастка.

— А що тоді?! — зірвався Іван.

— Це… зустріч.

У темряві пролунав звук. Тихий, глибокий, протяжний.

Кроки.

Повільні. Впевнені. Розмірені. Не біг, не тікання, не паніка.

Хтось ішов.

Хтось був тут.

І цей хтось наближався.

Світло ледь-ледь хиталося, ніби й воно нервувало. Серця слідопитів калатали — кожне у своєму ритмі, але з однією мелодією: “Що це? Хто це? І… чому саме зараз?”

Слідопити затамували подих.

Максим тримав ліхтарик прямо.

Тимко зробив півкроку вперед.

Соломія стояла рівно, як вартова, що чекає наказу.

Іван… ну, Іван намагався не впасти від страху.

Здавалося, всі відповіді нарешті знайдені.

Але чи будуть вони готові їх почути?