Ознаки життя

— Стоп! — раптово шепнула Соломія і різко зупинилась. В її голосі було щось таке, що миттєво змусило всіх завмерти — навіть Бублик притих, хоча досі муркотів щось собі під ніс.

— Що? — шепочучи, перепитав Тимко, одразу озираючись довкола, ніби темрява стала ще темнішою.

Соломія нагнулася й показала на підлогу. Пальцем торкнулася тонкого шару пилу, і всі одразу побачили те, що вона помітила.

Там були сліди. Свіжі. Вологі. Деякі ще навіть не встигли осісти.

— Хтось тут ходив… — тихо сказала вона.

— НЕЩОДАВНО, — додав Максим, у голосі якого з’явився той самий тон, з яким кажуть речі, що не хочеш визнавати, але не можеш заперечити.

Максим підняв ліхтар вище, освітлюючи не тільки підлогу, а й стіну. І саме тоді побачив те, що змусило їх похолонути.

На старому іржавому гаку висів піджак. Старий, пошарпаний, запилений. Але зовсім не залишений навіки — ніби хтось його зняв учора, повісив… і ще має намір повернутися.

Тканина була знайома. Занадто знайома.

— Це той самий матеріал… — пробурмотів Тимко. — Клаптики тканини, що ми знаходили в різних кутках клубу…

— Це… його плащ? — пошепки перепитала Соломія.

— Але ж… — Іван зробив крок назад.

— Це означає, що він був тут. І не так давно, — твердо сказав Максим, хоча серце калатало, як у барабанщика на фестивалі “Несподіваних Таємниць”.

Іван задкував ще на крок.

— Мені вже зовсім не подобається цей напрямок…

— Це значить, що привид — не привид, — вів далі Максим, — а хтось живий.

Тиша, що запала, була настільки густа, що її можна було намазати на хліб і подати до сніданку.

Вони переглянулися. У кожного в очах було щось інше: страх, здивування, цікавість, і, можливо, крапля адреналіну.

Ще кілька кроків — і вони дізнаються правду.

І чи готові вони її прийняти — це вже зовсім інше питання.