Що тепер?

Максим підійшов ближче до діда. Його кроки були повільними, не через страх, а через повагу — до місця, до слів, до тієї дивної тиші, що зависла між ними.

— То що ж нам робити? — спитав він.

Дід Федір усміхнувся своєю фірмовою усмішкою — тією, в якій було усе: спогади, біль, мудрість, трішечки сарказму й одна велика загадка.

— Ви вже це робите, — відповів він. — Ви шукаєте правду. А це більше, ніж роблять більшість.

— Але що нам з нею робити, коли знайдемо? — запитав Тимко, голосом уже не хлопчика, що боїться темряви, а юнака, що дивиться їй у вічі.

Дід подивився на них довгим, проникливим поглядом. У його очах блимали відголоски чогось давнього — мов кінохроніка, яку ніхто не показував, але вона все ще зберігалась десь у душі.

— А що роблять із правдою? — запитав він. — Її приймають. З усім, що вона несе. Зі світлом. І з тінню.

— Навіть якщо вона страшна? — обережно перепитав Максим.

— Особливо якщо страшна, — кивнув дід. — Бо тоді вона найбільш потрібна. Щоб не забути. Щоб не повторити.

Максим кивнув. Рішуче, по-дорослому. Він вже не просто хлопець, що загубився в темному підземеллі. Він — слідопит.

— Отже, ми маємо закінчити цю історію, — сказав він.

Дід Федір розсміявся — низько, щиро, з легким подивом.

— Отакої! — вигукнув він. — А я думав, ви просто діти, які грають у детективів і шукають привидів у старих клубах.

— Ми слідопити, дідусю, — з усмішкою відповів Тимко. — Ми не зупиняємось.

Дід знову усміхнувся. Цього разу — з гордістю. Наче побачив у них щось знайоме, щось, що колись було в ньому самому.

— Ось і добре, — сказав він. — Бо це ще не кінець.

І з цими словами він повільно повернувся до темного тунелю, ніби його щось тягло вперед — спогад, недомовлена історія, невідкрита таємниця. Його кроки були впевненими. Можливо, навіть трохи легшими, ніж кілька хвилин тому.

А Максим стояв і дивився вслід.

Він знав:

Попереду ще є таємниці.

І вони їх знайдуть.

Бо коли ти одного разу ступив у темряву, ти вже не просто шукаєш світло — ти стаєш тим, хто його несе.