Чому актор ховався?

— Як це — сам?! — не витримав Тимко. Голос його підскочив на октаву, як чайник, що тільки-но закипів. — Хіба люди просто так беруть і зникають?

— А так, — відповів Дід Федір, спокійно, ніби йшлося про рецепт борщу. — Він не хотів, щоб його знайшли, — нахилив голову, поглянувши в темряву тунелю, мов на стару книгу, яку колись читав, але так і не дочитав до кінця.

— Але навіщо?! — вигукнув Тимко, витріщивши очі, мов щойно почув, що кіт Бублик — президент підземного клубу.

— Бо знав, що його шукають, — тихо відповів дід. Його голос був глухий, але в ньому звучала правда — давня, як пил на цьому камінні.

Максим відчув, як по спині пробіг холодок. І то був не просто холод від підземелля, а щось глибше, щось, що сиділо між словами.

— Хто його шукав? — запитав він, хрипко, майже пошепки.

— Це була інша епоха, хлопці, — почав Дід Федір. — Ви думаєте, тоді все було просто? Люди зникали не просто так. Декого знищували — фізично, морально, інформаційно. А він… він щось знав. Щось таке, що могло коштувати йому життя.

Максим і Тимко стояли мовчки. Навіть повітря здавалося важчим, насиченим словами, які щойно пролунали.

— І тому він сховався тут? — обережно спитав Максим.

Дід Федір провів рукою по старому каменю. Його пальці торкнулися стіни так, ніби вони були старими друзями, які давно не бачилися.

— Він жив у цьому тунелі, — сказав дід. — Не довго, але достатньо, щоб стерти всі сліди. У нього був розум, руки, тиша. І мотивація.

— А потім? — Тимко ковтнув. У його очах була надія. Або страх.

— А потім його сліди зникли, — просто відповів дід. — І більше ніхто не знав, де він. Ніхто не міг сказати — живий, мертвий, утік…

— То він тут… помер? — спитав Тимко, і голос його став тонким, майже дитячим.

Дід довго мовчав. У темряві це мовчання звучало голосніше, ніж будь-яке зізнання.

— Ніхто не знає напевне, — нарешті сказав він. — Але я вам скажу одне: якщо він і зник, то зробив це так, як хотів сам.

І в цих словах було щось величне. Щось страшне. І, можливо, щось дуже правильне.