Пастка!

Попереду, за кілька десятків метрів серед дерев, з’явився невеликий обрив. Його закривали густі кущі, і якби не темна фігура, яка без жодного коливання стрибнула вниз, вони б його й не помітили.

— Він що, вміє літати?! — вигукнув Тимко, захекавшись, і схопився за дерево, щоб не полетіти слідом.

— Ні, там має бути щось внизу! — сказав Максим і швидко підійшов до краю.

Обережно, намагаючись не зробити ще один “Буряк-отвір” у землі, він нахилився вперед і посвітив ліхтариком. Світло ковзнуло по густому листю, потім по кам’яній стіні… і раптом зупинилося.

Унизу, майже повністю прихований заростями, був старий вхід у підземелля. Темна арка вела прямо в землю, схожа на рот гігантського монстра, який давно відкрив пащу — і так її не закрив.

Камені, звалені по боках, виглядали, ніби хтось колись намагався або зруйнувати вхід, або навпаки — звільнити його. Частину проходу затуляли гілки, мох і кущі. Але арка була. І вона кликала.

— Оце вже цікаво… — промовив Максим, притримуючи гілки й намагаючись розгледіти глибину проходу.

Тимко нарешті добіг і глянув униз. Побачене змусило його затамувати подих.

— То що, спускаємося? — спитав він, вже внутрішньо прощаючись зі зручним життям, маминим борщем і нормальними вечорами перед телевізором.

Максим задумався лише на секунду.

— Звісно, — відповів він і почав обережно злазити вниз, шукаючи опору серед коріння і каміння.

— Я завжди мріяв зустріти підземних гномів… — буркнув Тимко, спускаючись слідом. — Хоч би не злі…

Земля під ногами скрипіла, камінці сипались униз, а над головою ліс завмер, наче сам був здивований, що хтось вирішив полізти в таке місце добровільно.

Темрява арки була щільною, як бабусин килим, і пахла старими таємницями, мохом і чимось ще — трохи як підвал після повені.

І в цей момент стало зрозуміло — назад дороги не буде.