Дві сцени?

— Дивіться уважно, — промовила Соломія, хрипко, але твердо, не зводячи очей із дзеркала. Її голос звучав, як інструкція до виживання. — Тут щось не так.

Вона підняла руку, повільно, ніби боялася, що рух порушить тонкий бар'єр між “тут” і “там”.

У дзеркалі її відображення зробило те саме — дзеркально, точно, слухняно.

Але…

Темна фігура, що стояла на сцені в дзеркалі, не рухнулася. Не здригнулась. Не відреагувала.

Вона стояла окремо. Незалежно. Як сторонній гість у чужому світі.

— Це не просто відображення… — прошепотів Максим, напружено спостерігаючи за кожним сантиметром, кожною зморшкою в дзеркалі. Його голос був дивно рівний, як у когось, хто тільки-но прийняв щось дуже велике й дуже страшне.

— Що ти маєш на увазі?! — Тимко здавалося, одночасно тримався за ліхтар, за Соломію і за свою нервову систему.

— Ми бачимо сцену… Але не нашу сцену.

— ЯК ЦЕ “НЕ НАШУ”?! — вигукнув Іван, голос його зірвався на писк.

Максим глянув на дзеркало ще раз. Його очі забігали, шукаючи деталі. І він почав бачити.

Декорації не ті. Підлога інша. Завіси — важчі, старші. Освітлення… не так падає. І навіть пил — інший. У дзеркалі все було… ніби з іншого часу.

— Це інша сцена, — сказав він, і слова зависли в повітрі, як лід над головою.

Всі перехопили подих.

Іван тремтячою рукою вхопив Максима за плече.

— Ти хочеш сказати, що ми бачимо сцену… з минулого?!

— А якщо так?.. — прошепотів Максим. — А якщо це дзеркало не просто показує… А зв’язує?

Іван завмер.

— Ой-йой-йой…

— Сцена у дзеркалі — вона не відображення. Вона… інша реальність. Може, навіть інший час.

Соломія схилила голову.

— Це може бути відповідь на зникнення Дорошенка. І Ковтуна. Можливо… вони не пішли звідси.

— А куди ж вони поділися?

— А може, — додала вона, — вони перейшли туди.

Максим стиснув губи.

— І, можливо, той, кого ми бачимо — не просто тінь. А хтось, хто ЗНАЄ, як перейти між сценами.