Що не так із дзеркалом?

Дзеркало, яке стояло в кінці сцени, давно втратило свою привабливість. Старе, в облупленій дерев’яній рамі, з павутинням у кутку й поверхнею, яка більше нагадувала поверхню води в калюжі після дощу, ніж скло.

Колись у нього дивилися актори перед виступом. Пригладжували зачіску, репетирували посмішку. Тепер у нього ніхто не заглядав — занадто моторошне, занадто забуте.

Але зараз…

Зараз щось було не так.

Усі стояли, затамувавши подих, перед дзеркалом. Відображення не брехало — ніби все було, як і мало бути. Вони бачили себе: схвильованих, наляканих, збитих із пантелику. Бачили сцену, бачили завіси, бачили куліси.

Але бачили ще щось.

Позаду. Просто на сцені, за їхніми спинами — стояла темна фігура. Та сама. Точна копія тієї, яку вони гнали кілька хвилин тому. Вона не рухалася. Не поверталася. Просто стояла.

І було ясно: у дзеркалі вона є.

А у залі — ні.

— Що це?.. — прошепотіла Соломія, повільно відступаючи назад.

— Я НЕ ХОЧУ НА ЦЕ ДИВИТИСЯ! — Іван, трясучись, різко відвернувся, прикривши обличчя руками.

Тимко, який ще кілька секунд тримався, відступив на крок і шепотів щось нерозбірливе.

— Хтось ще це бачить?! — напівкрикнув він.

— Так… — відповів Максим, не зводячи погляду. Його очі не кліпали.

— Але ж ми тут одні! В клубі — тільки ми!

— Це… це неможливо, — сказав Максим. Але голос його був тихий. Невпевнений. Сам не вірив у те, що каже.

Фігура у дзеркалі продовжувала стояти. Тепер вона, здається, нахилила голову. Ледь-ледь. Наче придивлялася. Або… слухала.

— Вона рухається… — прошепотіла Соломія. — Але тільки в дзеркалі…

Вони знову повернулися до сцени.

Порожньо.

Максим повільно підняв руку — і махнув. У дзеркалі фігура стояла нерухомо. Але… здавалося, що щось навколо неї затремтіло.

— Це не відображення… — мовив він. — Це інше.

— Може, там… інший світ? — знову підняв голову Іван. — І він дивиться ЗВІДТИ?

Фігура нахилила голову сильніше.

І в ту саму мить… тріснула одна з дощок під сценою.

Не в дзеркалі. А в реальності.