Обличчя в темряві

— Він нас побачив?! — хрипко прошепотів Іван, стискаючи плече Тимка так, що той мало не випустив ліхтар.

Максим не дихав. У його вухах стукало так голосно, що здавалося — почує навіть сцена.

Темна постать стояла нерухомо, ніби сама стала тінню.

Її обличчя ховалося у густій пітьмі, під широким каптуром чи капелюхом, важко сказати. Але очі — якщо вони там були — точно дивилися саме на них. У цьому не залишалося сумнівів.

— Може, це випадковість… — невпевнено прошепотів Тимко, ніби намагався заспокоїти не тільки інших, а й самого себе.

Фігура зробила крок уперед.

Ледь чутно. Але впевнено. І точно — в їхній бік.

— НЕ ВИПАДКОВІСТЬ! — зойкнув Іван і спробував відступити, але зачепив стопку старих декорацій. Вони, зловтішно скрипнувши, завалилися з гуркотом, що розбив нічну тишу на друзки.

Тиша зависла знову. Але вже не була такою, як раніше.

Фігура не зрушила з місця. Вона стояла. Дивилася. І мовчала.

— Все… ми попалися… — прошепотіла Соломія. Її голос був спокійним, але очі — широко розплющені.

Максим схопив її за руку — міцно, але не грубо. Хотів щось сказати — можливо, "не бійся", можливо, "бігти"… але не встиг.

Темна фігура різко розвернулася — рух був гострий, мов порив вітру — і помчала у протилежний бік сцени.

— Він тікає! — вигукнув Тимко, вже вистрілюючи вперед.

— ЗА НИМ! — закричав Максим.

І це вже не було театром. Це було полювання.

Слідопити вискочили зі своєї схованки, перестрибуючи через впалі декорації, минаючи старі костюми, розкидані афіші. Їхні ліхтарі вирізали вузькі коридори світла у морі темряви, яка закручувалась навколо них, як чорний вихор.

Фігура вже зникала у глибині клубу. Минаючи старі двері. Можливо — до підвалу. Можливо — за куліси. Можливо — в іншу історію.

Але вони знали одне:

Це їхній шанс розкрити правду.

І вони не мають права його втратити.