Той, хто говорить сам із собою

Темна постать стояла нерухомо. Довго. Мовби сама була частиною сцени — декорацією, що забула, як рухатись.

А потім…

Звуки.

Не різкі, не грізні, а тихі. Мов шепіт спогаду.

— Я знав, що повернусь… Я завжди повертаюся…

Голос лунав не як мова до когось — а як слова, що самі собі слугують слухачем. Він був глухий, ніби говорив крізь товщу часу, мов із далекого минулого.

Іван скиглив так тихо, як тільки міг, не відриваючи очей від фігури.

— Що він каже?! — прошепотів, майже губами.

— Тихіше! — відповіла Соломія, не відриваючи погляду й рукою записуючи кожне слово.

Фігура повільно підняла руку і торкнулася сцени. Пальці обережно ковзнули по дереву — лагідно, наче торкалася шкіри когось близького. Вона була вдома. І це — не заспокоювало.

— Тут усе так само… але вже нічого не залишилося…

Максим відчув, як по спині прокотився холодний лід. Ці слова звучали так, ніби самі дошки пам’ятали інтонацію.

— Він… ніби згадує минуле, — прошепотів він.

Фігура рушила — не квапливо, не небезпечно. А важко. Її пальці повільно провели по пилюці на підлозі. Малювали лінії, які тільки їй щось значили.

— Скільки років минуло?.. І ніхто більше не пам’ятає…

Соломія зосереджено писала, але навіть її пальці здригалися.

— Він говорить, ніби це місце було для нього важливим… — її голос був майже нечутним.

Фігура зупинилася перед старим дзеркалом біля сцени. Тим самим, про яке згадував дід Федір.

— Я пам’ятаю… І я повертаюся…

І тут усе зупинилось.

Він подивився прямо у дзеркало.

Довго. Як ніби бачив там не себе — а когось іншого. А може, бачив обох.

А потім…

Різкий рух.

Він обернувся. Не поступово, не повільно — а раптово. Як стріла.

У бік куліс.

Прямо туди, де ховалися слідопити.

Його силует закам’янів. І здавався, ніби дивиться… прямо на них.