Ховаємось!

Клуб був порожнім. Надзвичайно порожнім. Гулкої порожнечі не було — була лише густа, мов каша, тиша, яка не просто огортала, а тиснула. Здавалося, що навіть повітря тут стояло нерухомо, як стара картина, з якої хтось стер сюжет.

— Ой-йой… Ну і що тепер? — прошепотів Іван, стискаючи куртку так, ніби вона була бронежилетом.

— Треба знайти місце, де нас не помітять, але звідки ми все побачимо, — відповів Максим тихо, але твердо.

— За кулісами? — Іван говорив так, ніби боявся, що навіть слово «куліси» викличе щось страшне.

— Саме туди.

Вони рушили сценою навшпиньки, наче порушували щось священне. Пилюка здіймалася, наче примарні танцюристи, кожен скрип дерев’яної підлоги лунав, як гармата. Завіси звисали важкими чорними хвилями, і здавалися… живими. Не від вітру — від спогадів.

Максим обережно розсунув штори в дальньому кутку. За ними було трохи простору — вузький прохід між стіною та складеними декораціями. Старі двері, імітації вікон, зламана меблі. І темрява, яка навіть ліхтар не хотів повністю розсіювати.

— Сюди! — пошепки сказав він.

Вони один за одним прослизнули в цю імпровізовану засідку. Декорації запахли фарбою й деревом, а ще — часом. Як ніби їх торкалися руки десятків акторів, які давно пішли з цієї сцени.

— Тут страшно… — Іван примостився на якійсь коробці і втупився у тінь. Його голос був майже нечутним.

— А що ти хотів – люксовий номер? З видом на привида? — хмикнув Тимко, хоч і сам почувався трохи менш героєм, ніж зазвичай.

Соломія сіла навпочіпки, записник притиснутий до грудей.

Бублик стрибнув поруч, приземлившись майже беззвучно. Він вмостився в кутку, піджавши лапи, і пильно дивився в темряву сцени.

Його жовті очі світилися, мов два вогники, і в них не було страху. Лише спостереження.

І це було тривожно.

Бо коли Бублик не боїться — це означає, що найстрашніше ще не сталося.

Але ось-ось станеться.