Останній крок до правди

Слідопити стояли біля клубу, наче біля входу до фортеці. Тільки це була не фортеця, а стара сільська будівля, яка виглядала цілком звично вдень — і моторошно знайомо вночі. У руках у Максима блищав ключ — той самий, який вчора випав із рук тіні, що тікала.

— Отже, ми вирішили, що сьогодні ночуємо тут? — нервово уточнив Іван, ховаючи руки в кишені, ніби вони мали його захистити.

— Не ночуємо, а спостерігаємо, — виправив Максим.

— Та хоч як називай, суть не змінюється! Ми лишаємося на ніч у проклятому клубі!

— Він не проклятий! — кинув Тимко. — Він просто… емоційно навантажений!

— А що ж тоді? — Іван зробив крок назад. — Таємничий? Зачарований? Обійнятий темрявою?

— Загадковий, — спокійно відповіла Соломія.

Іван зітхнув. Так, як зітхає людина, що розуміє: вона приречена, але вирішила піти красиво.

— Ну добре, якщо ви всі вирішили, то я з вами. Але якщо мене з’їсть привид — я цього не пробачу!

— Це буде дуже складно, якщо тебе з’їдять, — зауважив Тимко, підморгуючи.

— Ой, не починай! Відчиняй уже!

Максим зробив глибокий вдих, повільно вставив ключ у замок. Метал холодно клацнув, ніби сам клуб прокинувся від сну.

Клац.

Двері повільно, із характерним рипінням, яке могло звести з розуму навіть спокійного, прочинилися. За ними — темрява сцени. Тиша.

Жодного звуку.

Жодного руху.

Жодної душі.

Максим зробив перший крок. Підлога скрипнула, як у фільмі жахів. За ним увійшли інші. Іван востаннє озирнувся на зовнішній світ, на ліхтар біля дороги, на безпечну рідну темряву села — і зітхнув, ступаючи всередину.

Клуб прийняв їх. Тихо. Без опору.

— Сцена чекає, — прошепотіла Соломія.

— А ми — не актори, — додав Іван.

— Сьогодні — ми головні герої, — сказав Максим.

І двері закрилися за ними. Тиша стала густішою. І ніч — глибшою.