Операція “Примарна примара”

Соломія розгорнула блокнот — уже добряче поношений, із загнутими кутами, плямою від варення на обкладинці й величезною кількістю планів, теорій, і записів типу “Іван знову впав” або “Тимко vs двері, рахунок 0:1”.

— Отже, що в нас є? — почала вона, серйозно, як справжній детектив.

— “Привид” приходить уночі. Він ходить сценою, кулісами. Йому важливо, щоб його бачили, але не ловили. Це не звичайне лякало — це… сценарист страху, — додала вона, креслячи схему, на якій “привид” стояв на сцені з драматично піднятою рукою.

— А що, якщо він ЗНАЄ, що ми за ним спостерігаємо? — задумливо додала вона.

— Що, якщо він НАВМИСНО ховається від нас?! — підтримав Максим.

— Тоді… — Соломія зробила паузу. — Треба зробити так, щоб він не зміг утекти. Ми створимо ситуацію, у якій він сам себе перелякає.

— Нам потрібно три речі, — заявив Максим. — Перше — сильне світло. Щоб він не міг сховатися в тіні. Друге — шум. Дезорієнтація. Хай думає, що нас багато. Третє…

— …Фігура “привида”! — підхопила Соломія. — Щоб він подумав, що він — не єдина примара в цьому клубі.

— Тобто… — Іван повільно підвів голову. — Ви справді хочете зробити привида для привида?

— Точно! — підтвердив Максим, уже в передчутті нової місії.

— Ага! І ще можна поставити торт для торта! І ліхтар для ліхтаря! І мишоловку для миші-привида! — вигукнув Іван, уже в напівістеричному стані.

Максим не звернув уваги.

— У нас є стара костюмерна. І купа мотлоху. Перуки, палиці, штори, голови з пап’є-маше… усе, що треба для справжнього театрального жаху.

— Ми створимо привида, якого навіть справжній боїтиметься, — додала Соломія.

Іван закрив обличчя руками.

— Чому я завжди в таких ситуаціях?!

Бублик тим часом потягнувся на гілці, зробив круговий огляд і злегка кивнув. У його погляді було щось між “Я ж казав, що ці люди — генії” та “І ви ще смієтесь із мене, коли я ганяюсь за шкарпетками?”

Максим встав, усміхнувся і підняв руку, ніби промовляючи до невидимої глядацької зали:

— Настав час… великої прем’єри.