План, який приречений на провал (або ні)

Слідопити сиділи під старим дубом біля річки, де зазвичай розмови зводилися до пиріжків, жаб і того, хто впав у воду цього тижня. Але цього разу була стратегія. Справжня. Хитра. Майже військова.

Максим тримав у руках гілочку, якою креслив у піску щось, що здавалося планом операції. Або дуже заплутаним рецептом борщу.

— Ми ж досі не знаємо, хто це — привид чи хуліган, правильно? — почав він серйозно, наче командир перед облогою фортеці.

— Правильно! — кивнула Соломія, уважно занотовуючи в блокноті. У її нотатках вже давно з'явилися розділи "дивні тіні", "дзеркало" і "Іван знову панікує".

— А що робить цей таємничий хтось? — запитав Максим.

— Лякає людей! — відповів Тимко. — Світло блимає, записки лишає, зникає у темряві. Класика.

— То що ми повинні зробити? — голос Максима став ще урочистішим.

Іван обурено розвів руками:

— Не знаю… Втекти звідси й жити мирним життям у сусідньому селі?! Я чув, у Жовнинах привидів немає!

— Ні, — сказав Максим, — ми повинні зробити так, щоб він боявся нас!

Іван застогнав.

— Ой, не подобається мені цей план…

Максим, не звертаючи уваги, продовжив:

— Замість того, щоб ховатися від привида, ми налякаємо його так, що він сам утече! Ми перевернемо ситуацію! Хай він відчує себе жертвою!

— Як?! — Тимко зацікавлено нахилився вперед.

— Ми влаштуємо виставу. Пастку. Ми самі станемо... легендою. Хай думає, що тут діє щось ще страшніше за нього!

— Тобто… — повільно почав Іван, — ми влаштуємо привиду привид?

— Саме так! — усміхнувся Максим.

— Чудово! Просто чудово! Ще скажіть, що будемо водити хороводи навколо сцени й співати “Привиде, виходь, ми не боїмося!” — Іван закотив очі.

Максим зробив паузу, потім ще ширше усміхнувся.

— А от це, Іване, ідея непогана!

— Ой-йой…

Бублик, що дрімав на гілці, відкрив одне око, зітхнув і знову його закрив.

Бо навіть він розумів — ця операція обіцяє бути абсолютно безглуздо-блискучою.