Що далі?

Максим обережно згорнув афішу й акуратно поклав її до рюкзака, між блокнотом Соломії та старою мапою клубу, яку вони колись намалювали для жарту. Тепер кожен клаптик паперу набував іншого значення.

— Отже, сьогодні ж ідемо до діда Федора, — рішуче сказав він.

— А якщо він знову скаже, що "нічого не знає"? — сумнівався Іван, обережно вдивляючись у темні кутки костюмерної.

— Тоді ми змусимо його згадати, — впевнено відповіла Соломія. Її голос звучав спокійно, але в очах блищала рішучість.

— А якщо… ну, знаєте… він не захоче говорити? — обережно додав Тимко, уже уявляючи сценарій із мовчазним дідом і напруженим допитом.

Максим хитро усміхнувся.

— Тоді доведеться застосувати методи переконання.

— Які ще методи? — насторожився Іван.

— Принесемо Бублика, — сказав Максим, кивнувши на кота.

Усі повернулися до Бублика. Той, ніби відчувши свою роль у драмі, поважно облизав лапу, не поспішаючи й не коментуючи. Його хвіст плавно вигинався, а погляд був такий, ніби він знав не лише долю Антона Дорошенка, а й усіх, хто колись забував годувати котів.

— О, я вже бачу, як дід Федір здається під натиском цього пухнастого терориста, — засміявся Тимко.

— Якщо хтось у цьому селі знає, що сталося з Антоном Дорошенком – це Федір, — серйозно сказав Максим, вже вдягаючи рюкзак.

Вони вже збиралися виходити з костюмерної, коли раптом… щось клацнуло.

Не гучно. Ледь чутно. Десь у дальньому куті кімнати, за шафами.

Всі миттєво завмерли. Навіть сміх Тимка обірвався, ніби його вирізали ножицями з повітря.

Іван озирнувся на всі боки, його очі стали, як блюдця.

— Ми тут… одні? — прошепотів він.

І тоді Бублик зашипів.

Це не був його звичний, лінивий звук. Це був шипіння охоронця, сторожа, звіра в тілі кота.

Максим обернувся до темного кута.

Соломія міцніше стиснула ліхтарик.

— Там хтось є, — прошепотіла вона.

Ніхто не ворухнувся.

Навіть тінь.

Але тиша вже не здавалася просто тишею.