Що означає ця афіша?

Максим обережно провів пальцями по афіші. Тканина паперу була шорстка, злегка ламка, але добре збережена. Чорнило вицвіло лише трохи, і ім’я все ще світилася, мов щось освячене.

— Ця річ дуже стара, — тихо промовив він, — але добре збережена. Її не випадково залишили тут. Хтось явно сховав її, щоб вона не загубилася.

— Але хто? — прошепотів Тимко.

— Може, він сам? — припустила Соломія, але її голос був невпевненим.

— Навіщо йому це робити? — здивувався Іван.

— Може, він знав, що зникне? — відповіла вона, не відводячи погляду від афіші.

Запала напружена тиша. Було чути лише, як десь в іншій частині клубу щось клацнуло — можливо, стара труба. Можливо, ні.

Іван озирнувся, як зазвичай, трохи занадто нервово.

— Ну, і що тепер? — запитав він, здавалося, не стільки у друзів, як у самої афіші.

— А тепер… — Соломія поклала афішу на стіл, розправила її краї і твердо сказала: — Нам треба дізнатися більше про Антона Дорошенка.

— А як? — Тимко сів на стілець і втупився в ім’я. — Він зник роки тому. Його ніхто не згадав до сьогодні.

— Хтось мав його знати, — сказала Соломія. — Якщо не ми, то інші. Хтось, хто ще живий. Хтось, хто був тут тоді.

— Дід Федір? — припустив Максим.

— Або баба Варвара, — додала Соломія. — Вона пам’ятає навіть, хто скільки маку додавав у пиріжки тридцять років тому. Вона точно щось знає.

— А може, капітан Буряк уже й його встиг допитати? — єхидно кинув Іван.

— О, точно! Його б він точно підозрював, — кивнув Тимко. — Особливо, якщо у того був дивний погляд або темний одяг.

Всі усміхнулися. Але лише на мить. Бо справа справді ставала заплутанішою.

Вони мали ім’я. Але за цим ім’ям стояла історія. А за історією — таємниця, яку хтось намагався приховати десятиліттями.

Це вже не був просто привид. Це була доля.

І тепер — вона стукала в двері з минулого.