Виклик і експеримент

— Але ж це нереально! — вигукнув Іван, розмахуючи руками. — Люди не зникають у повітрі! Це ж… це ж антифізика якась!

— Реально! — вперто відповів Максим. — Просто ми ще не знаємо як.

— А може, не треба знати?.. — голос Івана був майже благанням. — От чесно! Може, знання — це переоцінене?! Ми от живемо, їмо, дихаємо, кота гладимо… навіщо нам ще якісь розкриті таємниці?

— Іване, якщо ми не дізнаємося, будемо мучитися все життя! — заявив Максим.

— Та я не буду! Я вже все знаю! — відказав Іван з таким виразом, ніби він бачив істину на власні очі, потім злякався, і тепер хоче її забути.

Максим схрестив руки на грудях.

— Гаразд. Раз ти такий впевнений — доведи.

— Я?! — Іван озирнувся, наче шукав, чи є десь поруч хтось інший Іван.

— Так. Наведи докази, що це привид.

— А навіщо? Я й так знаю! Це… внутрішнє знання!

— Тоді я доведу, що це не привид.

— А давай! Але якщо не доведеш — це офіційно привид! І я напишу табличку "привид дозволений законодавчо" і причеплю її на двері клубу!

— Добре. Ми зробимо експеримент, — спокійно сказав Максим.

— О ні… знову експеримент! — застогнав Іван. — Я пам’ятаю той минулий — з туманом, сиром і шлангом! Я ще тиждень не міг дивитися на бутерброди!

— Саме так, — Максим усміхнувся. — Тільки цього разу без шланга. І, можливо, з меншою кількістю сиру.

Соломія, яка досі мовчки слухала, підняла погляд від блокнота.

— Ми заманимо його в пастку.

— Ви всі з глузду з’їхали! — Іван схопився за голову. — Ми не просто біжимо до небезпеки — ми їй ще й ковдру стелимо!

— Саме так, — підтвердив Тимко. — І ще й подушку лишаємо, щоб їй було м’якенько.

— Ви не нормальні!

— Але ми — слідопити, — спокійно сказав Максим. — А значить, у нас буде план. І ця фігура… або привид… або що б це не було — воно нас не злякає.

Бублик позіхнув. Йому цей план, здається, подобався.