Таємнича фігура

Ось розширена версія цієї сцени — понад 1200 символів, із густою атмосферою театральної тривоги, миттєвою втратою сліду та першим віч-на-віч із чимось, що виходить за межі логіки:

Вони визирнули з-за куліси.

На сцені, у самому центрі, під слабким світлом місяця, яке просочувалося через щілину в шторі, стояла постать. Висока, мовчазна, нерухома. У темному плащі, що звисав до підлоги, мов вода.

— Хто це? — прошепотів Тимко. Його голос ледь чутно зламався.

Фігура стояла спиною до них. Її плечі були трохи опущені, голова схилена вперед, руки — опущені вздовж тіла.

Тиша була такою густою, що чути було, як Бублик дихає, причому не просто дихає — він майже не дихав.

І тут…

Фігура ледь повернула голову. Не повністю. Лише трохи — рівно настільки, щоб вони зрозуміли: вона знає, що вони тут.

І саме в цей момент — зробила крок уперед…
І зникла.

Не втікла. Не побігла.
Зникла. Мов хтось витер її гумкою зі сцени.

Слідопити вибігли вперед. Ліхтарики світили навсібіч.

— Де він?! — Іван метушився, бігав сценою, заглядав під завісу, перевіряв кутки. — Він тільки що тут стояв!

— Нікого. Ніде, — відповів Максим, стискаючи ліхтарик.

Соломія повільно водила світлом по підлозі. Пил ледь кружляв у променях, ніби сцена тільки-но зітхнула.

— Це неможливо, — сказала вона. — Він стояв тут. Ми всі бачили.

— Може, сховався? — припустив Тимко, але навіть у його голосі не було віри.

— А де? — знервовано кинув Іван. — Тут лише сцена, завіса, кілька старих декорацій і ми!

Максим мовчав. Він обертався навколо, вдивляючись у порожнечу.

— Або… — Іван замовк, ковтнув повітря, поглянув на всіх.

— Або що? — запитала Соломія, не відриваючи світла ліхтарика від підлоги.

— Або це був… привид, — тихо, з безнадією, мовив Іван.

Це слово зависло в повітрі, як кульмінація п’єси.

І в той момент…
Бублик раптом зірвався з місця і побіг.

Прямо за куліси.

Не роздумуючи.

— Він щось знає! — вигукнув Тимко.

І вся команда кинулася за ним.

Продовжимо? Бублик щось бачив. А може — когось. І він знає, куди дивитись.