Увійшов незнайомець

Слідопити завмерли, як статуї. Лише Бублик повільно, дуже обережно, підіймався на лапи, спина його вигнулась у дугу, шерсть наїжачилась.

Двері клубу повільно відчинилися. Рипіння деревини прорізало ніч, мов ніж. Із темного коридору з’явилася постать. Висока. У темному плащі, що ледь помітно колихався у повітрі, наче рухався сам по собі.

— Бачите?! Це ж він! Привид! — прошепотів Іван, хапаючись за Соломію, яка холодно відвела його руку.

— Це не привид, — твердо сказала вона, напружено вдивляючись у силует.

— А що тоді?! — Іван стишився, але очі його бігали з постаті на двері, з дверей на небо, шукаючи, куди втекти.

— Хтось справжній, — відповів Тимко, присідаючи нижче.

— І хтось, у кого є ключ, — додав Максим. — Бо двері відкрились не ломом, не з гуркотом. Вони відкрились... як удома.

Фігура прослизнула всередину, майже безшумно. Плащ ковзав за нею, як тінь, що забарилась у повітрі.

Двері залишилися відчиненими. Це виглядало майже як запрошення.

Бублик згорбив спину і зашипів. Його очі блищали в темряві. Він відчував — щось було не так. І щось було дуже близько.

— Ми йдемо за ним, — сказав Максим. Голос його був спокійний, рішучий.

— Що?! Ми йдемо ЗА привидом?! — Іван був у шоці. — Ніхто не сказав, що це буде пряме слідування! У мене ж були надії дожити до старості!

— Саме так, — відповів Максим. — Це не привид. Це хтось, хто щось приховує. І тепер ми це побачимо.

Соломія сховала блокнот, наче знала, що наступні події вже не вимагають записів, а вимагають уваги.

— Йдемо, — сказала вона коротко.

— Я завжди хотів упіймати таємничого незнайомця! — зрадів Тимко. — Особливо, якщо він не озброєний і трохи любить драму.

— А я не хотів… — буркнув Іван, але вже піднімався на ноги.

Максим зробив перший крок до дверей.

За ним — Бублик.

За Бубликом — команда.

Темрява ковтала їх одне за одним.

І десь усередині клубу…
Хтось чекав.