Засідка в кущах

Слідопити вирішили діяти інакше. Досі вони тільки заходили у клуб після того, як усе відбувалося: шукали сліди, аналізували підказки, витирали пил із таємниць. Але цього разу — план був інший.

Вони мали побачити того, хто приходить туди ночами.

Як тільки стемніло, п’ятеро вартових Шпилів — Максим, Соломія, Тимко, Іван і Бублик — розмістилися в кущах навпроти клубу. Дерева створювали природну завісу, ліхтарі на вулиці не світили прямо їм в обличчя, а дихати можна було лише дуже обережно — тиша навколо була така щільна, що, здавалося, вона запам’ятовувала кожен подих.

— Може, ми просто… підемо додому? — пошепки запропонував Іван, уже втретє поправляючи шарф, хоча не було аж так холодно.

— Ага. А завтра зранку дізнаємося, що щось сталося, а ми це пропустили, — відказав Максим, не відводячи погляду від будівлі.

— Може, там і не буде нікого? — спробував ще раз Іван.

— Ой, ну так! Саме тому весь цей час там щось відбувалося! — скептично кинув Тимко, який лежав на живіт, тримаючи ліхтарик вимкненим, але напоготові.

Соломія щось записувала у блокноті навіть зараз — чи то щоб не нервуватись, чи то на випадок, якщо щось почнеться раптово.

Бублик повільно махав хвостом. Він сидів нерухомо, як камінна статуя, але його очі не моргали. Він дивився на клуб. Пильно. І так, ніби вже знав: вони — на вірному шляху.

Ніч була надто тиха.

Першу годину — нічого. Лише зрідка шуміли дерева, і десь далеко гавкав пес, та й той замовк.

Другу годину — ще тиша. Навіть сови не озивались.

Третю — так само. Тільки рідкісні зітхання Івана порушували мовчання.

— Ну все, можна йти! Там нікого нем… — почав він, піднімаючись на коліна.

І в цей момент…
Двері клубу тихо рипнули.

Не сильно. Не як у фільмах жахів. А тихо. Як кришка скрині, що відкривається сама.

Всі замовкли.

Іван сів назад, мов хтось натиснув на нього невидимою рукою.

Очі всіх звернулися до будівлі.

Темрява за вікнами ворухнулась.

Хтось… або щось… заходило до клубу.