Повернення в клуб

— Якщо це дзеркало, то ми мусимо перевірити його сьогодні ввечері, — сказав Максим, і в його голосі вже не було сумнівів. Лише рішучість.

— А як ми туди потрапимо? — запитав Іван, з тією надією в голосі, що, може, на цей раз план буде нормальний.

— Як завжди. Через вікно, — відповіла Соломія.

— Я ненавиджу цей план, — зітхнув Іван. — Вікна, темрява, пилюка… І ще той клуб!

— Може, це взагалі не про клуб? — висловив сумнів Тимко, нервово крутячи в руках ліхтарик. — А раптом ми щось не зрозуміли?

— А може, це підказка, яка веде до чогось конкретного, — сказала Соломія. — Але щоб це з’ясувати, ми мусимо йти далі.

— Значить, нам треба дізнатися, хто нас направляє, — мовив Максим.

— Або… що нас направляє, — додав Іван, і його голос став тоншим.

Вони знову подивилися на записку. "Шукай там, де не шукають." Ці слова ніби жили окремим життям. Вони не просто підказували. Вони вказували. І тягнули.

Хто її залишив? Навіщо? Що саме вони мали знайти?

Увечері, коли сонце торкалося горизонту, село Шпилі занурилось у тишу. Вулиці стали золотисто-сірими, світло ковзало дахами, і все навколо здавалось частиною великого театру, де кожен — глядач, актор і декорація водночас.

Слідопити рушили до клубу.

Темні вікна дивилися на них, як очі старого, що знає всі таємниці. Скло відбивало останні промені світла, але за ним уже панувала темрява.

— Готові? — запитав Максим, зупинившись перед входом.

— Ні! — відгукнувся Іван. — Абсолютно не готовий!

— Але йдемо, — додала Соломія.

— Звісно! — підтвердив Тимко. — Бо хто ще це зробить?

— Як завжди, — усміхнувся Максим і першим ступив уперед.

Вони переступили поріг.

Двері рипнули, і цей звук розлетівся клубом, мов попередження.

Темрява ковтнула їх. А десь у глибині будівлі, між тінями сцени, щось заворушилося.
Не в паніці. Не у втечі.
А в очікуванні.

Бо воно знало: вони прийдуть.

І тепер… нарешті, вистава могла початися.