Теорії та підозри

— “Шукай там, де не шукають”... — пробурмотів Максим, все ще дивлячись на записку, ніби вона могла раптом заговорити сама.

— І де це?! — Іван озирнувся навколо, вже готовий бігти в будь-який напрямок, крім того, який вестиме до ще однієї підозрілої будівлі.

— Це якась підказка, — задумливо сказала Соломія, перегортаючи клаптик паперу між пальцями. — Але до чого саме?

— Може, це про місце, яке всі ігнорують? — припустив Тимко. — Те, на що не звертають уваги, бо думають, що там нічого цікавого.

— Щось занедбане? — уточнила Соломія.

— Стара хата? Ми вже її перевірили! — з полегшенням нагадав Іван, сподіваючись, що ця карта вже відіграна.

— Може, інша хата? — не здавався Тимко.

— А якщо це щось у клубі? — несподівано припустив Максим.

Слова повисли в повітрі.

— Клуб? — Соломія підняла брови. — Він старий, але досі використовується.

— Але ж є місця, куди ніхто не заходить… — тихо додав Максим. — Наприклад, акторська кімната.

Слідопити переглянулися. У кожного в очах спалахнуло щось схоже на розуміння. А ще — легке тремтіння. Бо всі знали, що ця кімната не просто "місце".

— Дзеркало, — сказала Соломія, майже пошепки.

— Так, — підтвердив Максим. Його голос був спокійний. Занадто спокійний. Як у людини, яка вже змирилася з тим, що на неї чекає щось серйозне.

— О ні, знову клуб! — Іван схопився за голову, ніби та вже боліла просто від думки про це.

— Ми мусимо туди повернутись, — сказав Максим. — Усе почалося звідти. І, мабуть, усе там і закінчиться.

— Якщо тільки це не пастка, — додав Тимко.

— Або не початок чогось більшого, — буркнула Соломія, кладучи записку назад у кишеню. — Бо якщо хтось веде нас по сліду — то дзеркало не випадково в центрі цієї історії.

Бублик встав, потягнувся, знову став у центрі кола і позіхнув — широким, лукавим позіхом, як кіт, який уже бачив, що там за дзеркалом.

І це була найменш заспокійлива річ з усього дня.