Ганьба перед селом

Капітану Буряку довелося не просто піднятися, а робити це під глузливі погляди й ледве стримувані хіхікання. Його мундир був прикрашений капустяним листям, на штанях з’явився слід від буряка (не його, а справжнього), а кашкет висів на вусі, ніби спеціально вирішив «відпочити».

Микола допомагав, як умів — тобто стояв поруч і говорив «ой-ой-ой» кожні п’ять секунд. Левко з Петрові тим часом вже намагалися за допомогою мітли відновити паркан, але мітла більше скидалася на барабанну паличку, ніж на будівельний інструмент.

До двору почали сходитися селяни.

Баба Варвара стояла на ґанку, тримаючи палицю як жезл влади. Сусіди збиралися з усіх боків, хтось уже грів чай, а дід Петро, відомий у селі коментатор усіх подій, підійшов ближче й, злегка приклавши долоню до брів, промовив:

— А що, вже зловили привида?

— Ще ні! Але операція триває! — капітан спробував зберегти військовий тон, хоча виглядав, наче щойно програв битву з капустяним фронтом.

— Починай цю облаву, поки весь город не розгромив! — буркнула баба Варвара. — Бо наступний маневр буде у вигляді граблів по спині!

— Не хвилюйтеся! Ми вже діємо! — відповів капітан, випростався, поправив кашкет, що ніяк не хотів сидіти прямо, і знову оголосив: — Отже, продовжуємо! До клубу!

І тут — ніби за сигналом режисера з режисерської будки Всесвіту — перед натовпом з’явилися вони.

Слідопити.

Максим ішов першим, упевненим кроком.
Соломія з блокнотом напоготові.
Тимко крутив у руках ліхтарик.
Іван тягнувся за всіма, нервово озиравшись.
І, звісно, Бублик.

Бублик ішов попереду, неквапливо. Його крок був точніший, ніж у будь-якого військового. Його хвіст хитався, ніби метроном. Він зупинився прямо перед капітаном, сів, глянув йому просто в очі. Трохи звузив погляд.

Ніби казав:
"Серйозно, Буряк?"

Тиша зависла на секунду. А потім у натовпі хтось не витримав і хихикнув.