Всередині старої хати

Ось повноцінна розширена версія цієї сцени — понад 1200 символів, з атмосферою напруги, моторошного очікування й відчуттям, що порожня хата не така вже й порожня:

Хата з’явилася раптово, ніби виринула з самого повітря. Мов привид, що довго стояв серед дерев, ховаючись від очей, і тепер нарешті дозволив себе побачити.

Всього кілька хвилин ходьби — і ось вона. Стоїть на самому краю річки, потемніла від дощу, часу і забутості. Сірі стіни вкриті мохом, на місці даху — провалля, яке, здавалося, веде не до неба, а в інший вимір. Вікна — чорні, як вирізані отвори в масці. А гілки дерев, що вросли в саму будівлю, наче намагалися затягнути її назад у землю.

— Ого, тут точно жахи знімати можна, — прошепотів Тимко, озираючись навколо.

— Зараз перевіримо, — тихо відповів Максим, уже підходячи до сходів.

Скрипучі сходинки промовляли щось на власній мові, рипучі двері піддалися з неохотою, як старий замок, що пам’ятає, як його замикали востаннє.

Всередині було темно, попри денне світло. Запах старого дерева, пилу і вологи змішувався в щось гіркувато-невловиме.

— Тут точно давно нікого не було, — сказав Тимко, злегка торкаючись стіни. Пальці залишили слід у товстому шарі пилу.

— Але хтось тут був. І не так давно, — відповів Максим.

Він вказав на підлогу. Смужка пилу, яка вела до однієї з внутрішніх кімнат, була порушена. А в ній — розмиті відбитки. Наче хтось зайшов сюди після дощу. Можливо — вчора. А можливо — сьогодні вночі.

— Хтось заходив сюди після дощу… — прошепотіла Соломія.

— Або виходив… — додав Іван, притискаючись до дверного косяка, як до останньої фортеці.

Сліди зникали в темному отворі кімнати праворуч. І повітря там здавалося ще густішим. Бублик мовчки стояв біля входу, не заходячи всередину.

Це було дивно.

Бо якщо навіть він не поспішав — значить, там точно було щось… важливе.

Продовжуємо? Хтось був у хаті. А може, і досі є.