Послання на звороті

Максим обережно розгорнув стару афішу, яку вони знайшли в лісі. Вона була хрупка, наче стара шкіра, папір пожовтів, краї трохи розтріпані, а пил на ній був таким товстим, що здавалося — він сам частина друку. Але написи все ще можна було прочитати.

"Великий виступ! Лише один вечір! Актор-містерія! Унікальне видовище!"

Літери були стилізовані під театральні афіші 50-х років, з розчерками, пафосом і обіцянкою дива.

— Ця афіша точно з того часу, коли виступав актор, — тихо промовила Соломія. Вона не відривала очей від рядків, наче в них могла ховатися відповідь.

— Але що вона робить у лісі? — здивувався Тимко, нахиляючись ближче. — Її там явно залишили не просто так.

— Головне — що робить там той плащ! — не вгамовувався Іван. — Якщо там є і плащ, і афіша, і Бублик, який поводиться так, ніби в нього контракт із потойбіччям — це вже не просто загадка, це фестиваль містики!

Максим мовчки перевернув афішу.

На зворотному боці, немов хтось поспіхом, але рішуче, вивів темним чорнилом або, можливо, вуглем кілька слів. Літери були криві, нерівні, деякі виглядали так, ніби писались тремтячою рукою.

"Шукай там, де не шукають."

У повітрі запала напруга, мов у кімнаті перед тим, як хтось вимовляє заборонене ім’я.

— Ну от, я вже передчуваю щось страшне… — простогнав Іван, втягувавши голову в куртку.

— Може, хтось сховав щось у лісі? — припустив Тимко, але сказав це не з надією, а з обережністю. Бо "щось" могло бути як скарбом, так і чимось набагато гіршим.

— Або хтось там жив? — додала Соломія. — І не хотів, щоб його знайшли.

— А якщо… він досі там?! — Іван різко замовк, наче сам налякав себе своєю ж фразою.

Максим знову подивився на афішу. Він не сказав нічого, але вже було видно — план в голові сформувався.

І ця фраза, записана зворотньо, мов пароль у старому фільмі, відкривала новий напрямок.

Бо місця, де не шукають — зазвичай саме ті, де ховається найголовніше.