Сліди минулого

Бублик ворухнув вухами, тіло його напружилося. Він зробив кілька обережних кроків углиб хащів, минаючи коріння, яке витикалося з землі, мов криві пальці. Його рухи стали обережними, майже ритуальними. Кожен крок був виважений. Він щось відчував. І те, що він відчував, лоскотало спину не тільки йому — всі слідопити завмерли.

— Хтось залишив цей слід тут спеціально, — тихо мовив Максим, показуючи на клапоть тканини, який вони вже несли із собою.

— Може, той, хто залишав записки? — припустила Соломія, звужуючи очі, немов намагаючись побачити більше у тіні між деревами.

— А може, воно все пов’язано! — вигукнув Тимко. Його голос прозвучав трохи гучніше, ніж треба було в такому місці, і одразу ж затих.

— Тоді ходімо подивимося ближче, — сказав Максим і рушив за котом.

Чим далі вони заходили, тим відчутніше ставала тиша. Звичайно, ліс ніколи не мовчить повністю. Він шумить, шурхотить, тріщить, кричить дятлом чи пташкою. Але тут… було нічого. Ні вітру. Ні пташиного писку. Навіть власні кроки здавалися надто гучними.

— Я не люблю таку тишу, — прошепотів Іван. Його голос здався чужим, ніби він говорив не сам, а його від імені щось у повітрі.

— Може, нам треба повернутися? — додав він, з надією глянувши на Максима.

— Може, — погодився той. — Але я хочу перевірити ще одну річ.

Максим зупинився. У густій траві, прямо перед ними, лежав старий, пилюкою вкритий папір. Він повільно нахилився, підняв його. Лист виявився афішею — кольори ще збереглись, шрифт великий, театральний:

"Великий виступ! Лише один вечір! Актор-містерія! Унікальне видовище!"

Букви, хоч трохи вицвілі, все ще виглядали так, ніби їх щойно надрукували.

— Вона виглядає, ніби її залишили вчора… — прошепотіла Соломія, торкаючись кута афіші.

— Але ж вона має бути років п’ятдесяти! — видихнув Тимко.

Іван лише тихо стогнав.

Бублик зупинився поруч із афішею, сів і вперся поглядом у дерева попереду.

Він чекав.

І тепер всі зрозуміли: час минуле — не минув. І щось у цьому лісі грає за іншими правилами.