Чорна тканина в кущах

Кіт раптово зупинився. Його лапи миттєво завмерли на м’якому вологому ґрунті, вуха настовбурчилися, а хвіст завмер у повітрі — не в ритмі розслабленої ходи, а гостро, як сигнал тривоги. Він сів, не озираючись на своїх супутників, і втупився в одну точку — прямо в хащі, де густі кущі утворювали темну пляму, схожу на отвір у самому лісі.

Слідопити підтягнулися до нього, роздивляючись, що ж так привернуло його увагу.

— Це що? — прошепотів Іван, хоча сам не хотів знати відповіді.

Максим, не кажучи ні слова, зробив крок уперед. Він нахилився, обережно відгорнув гілки, і під ними виявив клапоть темної тканини. Обережно витяг його — наче витягував щось, що могло прокинутися від дотику.

— Такого ж кольору, як той у клубі, — сказав він, повільно розгортаючи шматок.

Це була та ж сама груба, чорна тканина. Волога, наче її недавно впустили. На дотик — холодна. Зовсім не схожа на шматок, що пролежав у лісі багато років. І виглядала… занадто чисто, як для місця, де її знайшли.

— Що, якщо… це той самий плащ? — несміливо озвався Іван.

І всі замовкли. Ніхто не намагався заперечити. Бо варіант, у якому це просто випадковість, виглядав тепер надто примітивно.

— То що він тут робить? — запитала Соломія, нахиляючись ближче, але не торкаючись тканини.

— Або той, хто був у клубі, був і тут… — тихо сказав Тимко.

— Або це зовсім інший хтось… — додала Соломія.

— Або взагалі не хтось, а щось! — Іван випалив і одразу ж пошкодував. Притиснувся до найближчого дерева й притих.

Максим обернув клапоть в руках. На одному краї — щось схоже на шматочок червоної нитки. Немовби ця тканина була не просто залишена, а відірвана. У поспіху. Або в боротьбі.

Десь неподалік хруснула гілка. Всі напружилися.

Бублик не рухався. Лише пильно дивився в той самий бік, куди зникала стежка між деревами.

І тепер уже всі знали: щось тут є. І це щось знає, що вони тут.