Дзеркало на сцені

— Але вночі на сцені щось було, — раптом сказав Іван. Голос його був тихий, ніби не хотів, щоб це почули не лише в хаті, а й у Всесвіті.

— І що ж? — спитав дід Федір, не змінюючи тону, але погляд його став глибшим, уважнішим.

— Ну… хтось ходить по клубу. Світло блимає. Чутно голоси. Шепіт, наче репетиція, але без людей.

Федір повільно нахилився вперед, уперся ліктями в коліна. Важкий видих.

— Актор, кажете… Я пам’ятаю той вечір. Останній, коли його бачили. Все було, як завжди. Глядачі, сцена, запашні пиріжки в буфеті. Але… щось було не так.

— Що сталося? — прошепотіла Соломія.

— Він мав виступати того вечора. Казав, що готує "сцену на все життя". Стояв за кулісами. Шепотів щось — то був не текст, бо ніхто не міг зрозуміти слів. Немов заклинання. А потім… його просто не стало. Один момент був. А далі — тільки його капелюх на підлозі.

— Але що ви бачили? Що саме?

Федір підняв очі.

— Є там у клубі одна штука. Не всі про неї знають. Дзеркало.

— Дзеркало? — перепитав Максим.

— За сценою. В акторській кімнаті. Тепер її використовують як кладовку. Але колись то була гримерка. Він завжди в нього дивився перед виступом. Довго. Як зачарований. Казав, що там щось є. Щось, що допомагає йому грати. Дивне світло, чи голоси… чи образ.

Слідопити мовчали. В кімнаті стало холодніше, хоч піч давно не працювала.

— А те, що після його зникнення… — продовжив дід, тихіше, — ніхто не хоче в те дзеркало дивитись. Бо кажуть, що іноді там видно більше, ніж треба.

— Більше?

— Те, що ти не хочеш бачити. Те, що не має тебе бачити.

Іван інстинктивно присунувся ближче до Соломії.

— Ви хочете сказати… що він зник через дзеркало?

Федір не відповів. Просто подивився на них, довго, серйозно. І це мовчання говорило більше, ніж будь-яка легенда.