Безіменний актор

У хаті діда Федора пахло в’яленою рибою, сушеними травами і димом — як десь у давньому, теплом наповненому куточку минулого. Піч, хоч і не горіла, все одно виглядала так, ніби саме в ній живе дух хати. Тут не було годинників, але кожна дерев’яна дошка на підлозі тихо тикала, коли хтось на неї ставав.

Дід Федір повільно опустився на лаву, скрипнула стара дошка. Він схрестив руки на грудях, як той, хто знає багато, але не поспішає ділитись.

Дивився на дітей довго. Не так, як дід на школярів, а як сторож минулого — на тих, хто намагається знову відкрити давно закриті двері.

— Актор, кажете…

Максим кивнув.

— Так. Люди кажуть, що він виступав у клубі, а потім… зник.

Дід помовчав, потім зітхнув. Тихо. Так, ніби в кожному подиху лежала по краплі старої історії.

— Знав. Колись давно. Був він… дивний чоловік. Дуже дивний. Не в поганому сенсі. Просто… не такий, як усі. Казав, що з великого міста. Зі сцени, з театру. Але щось у ньому не збігалося.

— Що саме? — запитала Соломія, яка вже майже не писала, просто слухала.

— Не знаю. Просто… було в ньому те, що не давало спокою. Погляд у нього був… як у когось, хто вже щось бачив. Але не тут. А десь… по той бік сцени.

Слідопити мовчали. І навіть Іван.

— Він міг говорити годинами. Голос у нього був — як у радіо. Але коли доходило до нього самого… тиша. Уникав запитань. Уникав людей. А головне — ніколи не називав свого імені.

— Як це? — здивувався Тимко.

— Так і було. Просто «Актор». Усі так і звали. Він сам собі так казав: "Мене кличуть Актор. Бо я прийшов грати."

— Як звали цього актора? — запитав Максим, хоча вже здогадувався, що відповідь не буде простою.

Дід Федір злегка усміхнувся. Не весело. Скоріше — з гірким знанням.

— А ви самі подумайте, хлопці… Що то за людина, яка навіть імені свого не каже?

І тиша в хаті стала ще густішою. А за вікном, десь там, де стояв клуб, знову піднявся легкий вітер.