Двері, що відкривають легенду

За кілька секунд скрип дверей стих, і вони повільно розчинилися. На порозі з’явився дід Федір.

Сухорлявий, мов стара яблуня, але з очима, які світилися холодним, пронизливим світлом. Це були очі людини, яка бачила занадто багато — і, можливо, пам’ятала ще більше. Його брови похитнулися, коли він побачив компанію. Він глянув на них швидко, потім — уважно на Бублика. І тільки тоді, без жодного привітання, спитав:

— Знову щось шукаєте?

Його голос був хрипкий, із відтінком іронії, яка накопичувалась десятиліттями. Але в ньому не було ворожості. Лише... втома.

Максим зробив крок уперед. Його обличчя було серйозним, а голос — спокійним.

— Ми хочемо дізнатися про актора, який колись виступав у клубі.

На мить щось у діда Федора змінилось. Ледь помітне сіпання плеча. Тінь у погляді. Немовби ця тема була дверима, які давно зачинили й замурували, але хтось щойно взявся за ручку.

Він витер руки об свою полотняну сорочку, що вже посіріла від часу, і повільно сказав:

— Проходьте. Але я нічого не знаю.

Іван закашлявся — від пилу, чи, може, від напруги, яка зависла в повітрі, як павутина в кутку.

Він схилився до Тимка.

— Він завжди так каже перед тим, як розказати щось дуже цікаве, — прошепотів той, не відводячи погляду від старого.

Слідопити увійшли до хати. Всередині пахло старими книгами, димом і часом. Усе було на своїх місцях: шухляди, які скриплять, навіть якщо ти до них не торкаєшся, столик із порепаним лаком, і годинник, який давно вже зупинився, але все ще тікає подумки.

Дід Федір присів на табурет. Бублик — поряд. Хтось міг би сказати, що кіт просто ліг ближче до джерела тепла. Але ті, хто знав Бублика, розуміли: він зайняв стратегічну позицію.

— Ну, — сказав дід, — слухаю. Хочете казки — буде казка. Хочете правди — тоді тримайтесь.