Слідопити виходять на розвідку

У цей момент перед двором баби Марії з’явилися слідопити. Вони йшли організованою колоною, як парад юних дослідників. Попереду, звісно ж, Бублик — поважно, з вусами настовбурченими й хвостом у формі знаку оклику. Якщо колись у Шпилях і буде відкрито бюро розслідувань, то саме він стане його директором. При чому довічно.

— О, знову ви! — сказала баба Марія, вийшовши з хати у фартусі, в якому ще хвилину тому чаклувала над пиріжками. Вона зняла фартух, перекинула його через плече і схрестила руки — поза "я вас слухаю, але мені вже цікаво, що ви там знову натворили".

— Нам потрібно дещо дізнатися, — почав Максим, як справжній слідчий.

— Якщо про щурів, то я не допоможу! — відрізала баба одразу, навіть не даючи їм зробити глибший вдих.

— Не про щурів, бабо Маріє, — втрутилася Соломія, відкриваючи блокнот, у якому вже була половина історії села. — А про те, що відбувалося в клубі раніше. Давно. До всіх цих… привидів і записок.

— А нащо воно вам?

— Бо якщо ми не розкриємо цю справу, Іван не спатиме ночами, а ми втомилися слухати його скарги, — пояснив Тимко з такою серйозністю, наче подав петицію до сільради.

— Ей! — обурився Іван, але навіть не намагався заперечити по суті.

Баба Марія зітхнула. Важко. Театрально. Як людина, яка щось знає, але вже бачила, як люди не вміють слухати.

— Ну добре, слухайте, — сказала вона, озирнувшись навколо, ніби перевіряла, чи не підслуховують стіни. Бо в Шпилях і таке траплялось.

Вона вказала на лавку біля паркану. Слідопити одразу посідали — один за одним, як школярі на відкритому уроці з містики.

Бублик сів окремо — на стовпчику. Високо. Щоб краще бачити.

Баба Марія глянула на всіх і почала:

— Було це давно. Коли клуб ще не мав пластикових вікон, і духи гуляли там, як у себе вдома…