Знак — або виклик

— Це попередження? — Іван задкував назад, наче за ним була не дорога, а портал у спокійне, безпечне життя. — Бо я його почув! Я поважаю всіх привидів, усіх духів, навіть полтергейстів! Я піду додому, відкрию чай, включу лампу, подивлюсь мультики…

— Це означає, що ми на правильному шляху, — сказав Максим. Він міцно зім’яв папір, так, ніби намагався задавити страх разом із посланням.

Він підняв погляд на темне вікно клубу.

Там уже нікого не було. Але присутність залишалася. Вона була не зоровою — відчуття десь між дотиком і подихом на потилиці. Всі це відчули. Ніхто не сказав, але кожен — знав: хтось, щось, звідти… спостерігає.

Бублик облизнув лапу з невимушеністю того, хто знає, що врешті-решт, усі прийдуть до нього за порадою. Потім повільно повернув голову до Максима. Його жовті очі блищали в темряві — не світлом, а впевненістю.

— Що тепер? — запитала Соломія. Її блокнот був готовий. Очі — теж.

— Тепер нам потрібно знайти, як потрапити всередину, — відповів Максим, поглядом прокладаючи маршрут у темряву.

— Ви серйозно?! — Іван зблід настільки, що міг зливатися з білизною. — Ми тільки що побачили, як щось передає записки з клубу! Це ж ЯВНИЙ ЗНАК! Я би навіть сказав — БУКВАЛЬНИЙ!

— Так, явний знак того, що хтось не хоче, щоб ми розслідували далі, — спокійно сказала Соломія, підкреслюючи слово "не хоче" так, як інші підкреслюють "зачинено — санобробка".

— А значить, нам треба розслідувати ще ретельніше, — додав Тимко, витягуючи з кишені свій кишеньковий "набір дослідника", який складався з ліхтарика, мотузки і жувальної гумки.

Максим подивився на клуб. Темний. Мовчазний. Старий. Він стояв серед села, наче сплячий велетень, який давно щось приховує. А тепер… здається, почав рухатись.

І вони — четверо дітей та один кіт — стояли перед ним, озброєні тільки ліхтариками, блокнотом і безглуздим героїзмом.

— Ми розкриємо цю справу, — сказав Максим тихо.

А темрява, здається, посміхнулася.