Записка з темряви

Бублик раптом піднявся. Його рух був повільний, впевнений, майже театральний. Пухнастий хвіст повільно розгойдувався з боку в бік, мов маятник на годиннику, що рахує час до наступної драми.

— Ні, ні, ні! Якщо він туди йде, це поганий знак! — Іван відступив на крок, мало не наступивши Тимкові на ногу.

Кіт вистрибнув на сходи — легенько, без жодного звуку, ніби не тіло, а тінь. Сів біля дверей клубу, витягнувшись і втупивши погляд угору. Просто в те саме вікно, де хвилинами раніше вони побачили силует.

Максим не сказав нічого. Просто кивнув — ні собі, ні іншим, а, здається, самому клубу. І рушив уперед.

— Ми заходимо, — сказав він твердо, беручись за дверну ручку.

— Зачинено, — прошепотіла Соломія, коли ручка клацнула, але двері залишилися нерухомими.

— І слава Богу! Додому! — радісно вигукнув Іван, уже роблячи крок назад.

Але саме в цей момент зсередини пролунало.

Тук… тук… тук…

Тихо. Глухо. Якби не тиша навколо, можна було б подумати, що це звук в уяві. Але всі почули.

— Що це? — прошепотів Тимко, завмираючи з ліхтариком наполовину піднятим.

— Кроки, — відповів Максим, не відводячи погляду від дверей.

— Чудово! Кроки! Це ж так… НЕ ЛЯЧНО! — Іван розвернувся, вже готовий бігти, але Максим схопив його за капюшон і втримав на місці. Іван смикнувся, але здався. У цьому погляді Максима було щось, що зупиняло не гірше за замок.

Тук… тук…

І знову тиша. Така, в якій навіть вітер не наважувався хрустіти гілками.

І тут — щось упало.

Просто перед дверима клубу.

Не гучно. Не різко. Але з відчуттям, що це було зроблено навмисно. Не просто впало — поклали.

Соломія швидко нахилилася. Вона обережно підняла щось тонке, квадратне — клаптик паперу, пожовтілий, наче пролежав десь у темному місці довго.

Вона розгорнула його.

Усі затамували подих.

І прочитала уголос:

"Не заважайте."

Мовчання впало ще важче, ніж до того.

Навіть Бублик перестав рухати хвостом.

Бо тепер було ясно: хтось не просто знає, що вони тут. Хтось спостерігає. І не хоче компанії.