Попередження і близька присутність

— О, ні, ні, ні, ні! — заскиглив Іван. Його голос сягнув таких частот, що, здавалося, навіть пил під сценою трохи здригнувся. — Ми підемо звідси прямо зараз! Просто вийдемо, зачинемо двері, зробимо вигляд, що нічого не було! І всі будуть щасливі! І живі!

Максим стиснув зуби. Він стояв нерухомо, ніби вкорінився в підлогу сцени, і в очах у нього була не просто рішучість — це був погляд людини, яка бачила вже занадто багато сільських таємниць, щоб відступати перед якимось там «шепотом».

— Ми підемо, коли розкриємо цю справу, — сказав він рівно, спокійно. Голосом, яким зазвичай керують тракторами чи бурею.

Тимко повернувся до темного проходу між завісами. Його обличчя було серйозним, зосередженим, як у людини, яка вперше в житті відчула щось сильніше за адреналін і пиріжки.

— Щось тут є, Максе. Я це відчуваю. Наче… хтось дивиться. І не кліпає.

І саме тоді вони почули це знову.

Шепіт.

Не як перед тим — далекий, химерний. Цього разу він був тут. Зовсім поруч. Наче хтось нахилився до вуха, ледь чутно прошепотів щось і зник.

Максим різко розвернувся. Його рука з ліхтариком майнула по повітрю, як шабля. Промінь світла різав темряву, шукаючи джерело. Порожнеча.

Нікого.

Тиша знову затягла сцену, але тепер вона була глухою, тиснучою. Повітря стало важким, наче сцена втягнула в себе всі звуки, крім власного подиху.

Але Максим знав. Він не міг пояснити — не зараз, не словами. Це було інстинктивне відчуття, яке підказувало: вони тут не самі. Хтось... щось… було поруч. І цей хтось не хотів, щоб вони шукали далі.

Йому навіть здалося, що темрява трохи зрушилася. Неначе подих. Або попередження.

Соломія повільно відклала блокнот. Вперше за всю справу вона нічого не записувала. Просто дивилась у темряву — туди, де міг бути хтось. Або щось. Або обидва.

Іван тихенько шепотів щось — не молитву, цього разу просто: «Нас тут немає, нас тут немає…»

А Бублик сидів на краю сцени. Його погляд був спрямований у ту ж темряву. І вперше за вечір — він не виглядав байдужим.