Несподівані звуки

Клуб був ще моторошнішим, ніж вони очікували. Денне світло завжди прикривало його вікна, як старі штори, залишаючи дрібниці невидимими. Але тепер усе було на місці, і кожна ця дрібниця — пил, тріщини, зламані крісла — набирала ваги, значення, тіней.

Навіть Іван, який зазвичай боявся всього, включно з власним відображенням у темному телевізорі, цього разу не жартував. Він мовчки ішов за всіма, тільки трохи тремтів. Але тремтіння — це вже прогрес, порівняно з «утекти і сховатися в костюмерній».

Вони просувалися повільно, між рядами, як крізь ліс старих спогадів і забутих сцен. Ліхтарики в руках освітлювали вузький тунель простору, в якому кожен промінь — як на прицілі. Максим ішов першим — упевнено, як капітан корабля, що давно змирився з морською нечистю. Соломія — одразу за ним, записуючи кожну дрібницю, кожну цятку на підлозі, кожну тінь, яка здалась хоч трохи підозрілою. Іван тримався ближче до виходу. У його погляді жила мрія — щоб усе це було сон.

А Тимко… Тимко був готовий. Принаймні так здавалось.

І саме він почув це першим.

Шепіт.

Дуже тихий.

Дуже далекий.

Але невблаганно реальний.

— Стоп, — сказав він, раптово зупинившись.

— Що? — перелякано запитав Іван, хапаючи Соломію за рукав, так, наче вона мала при собі бронежилет.

— Чуєте це?

— Нічого не чуємо, Тимко, рухайся да…

— Тсс!

І все стихло. Усі завмерли. Навіть Бублик, який ішов за ними мов дух клубу, спинився, прислухаючись.

І тоді вони почули.

Слабке, ледь вловиме бурмотіння. Наче хтось щось повторював. Наче вчив вірш. Наче шукав слова. Десь — за сценою.

Максим злегка кивнув. Це був сигнал.

Тимко рушив уперед. Його ліхтарик тремтів у руці, але рух був упевнений.

Максим і Соломія пішли за ним, у повній тиші. Їхні кроки здавались надто гучними.

А Іван… залишився стояти.

Руки стиснуті, очі — великі, як блюдця, губи швидко шепочуть щось релігійне.

— "Отче наш", — прошепотів він, — "я більше не сміюсь з бабиних примет…"

А сцена вже чекала на своїх нічних гостей.