Клуб у паніці

Наступного ранку у клубі панувала справжня паніка. Не просто «ой, ми забули підключити мікрофон», а масштабна, повнометражна, з криками, сльозами та трагедією в кількох актах.

Режисер концерту пані Ліда, жінка з театральною душею, що колись навіть грала ялинку в районному мюзиклі, бігала між рядами стільців, розмахувала руками, наче диригент без оркестру, і повторювала знову і знову:

— Його немає! Ну як так?! Це катастрофа! Це трагедія! Це жах! Культурна катастрофа на сільському рівні!

Баба Марія стояла поруч, скрестивши руки на грудях, як генерал, що спостерігає за невдалою спробою повстання. Вона спокійно, але з нотками іронії в голосі, дивилась на Ліду, яка то бігала, то рвала волосся (образно, бо зачіска була ідеальна).

— Чого ти кричиш, як на пожежі? Що пропало? — спитала вона нарешті, коли істерика досягла апогею.

Пані Ліда розвернулася до неї, схопила себе за голову, зробила глибокий вдих і на весь клуб видихнула:

— СЦЕНАРІЙ!

— Який ще сценарій? — перепитала баба Марія, вже передчуваючи відповідь, яка їй точно не сподобається.

— ГОЛОВНИЙ! — у відчаї закричала Ліда. — Без нього концерт пропав! Все! Фінал! Хто коли виходить, хто що каже, які пісні після яких танців — все було ТАМ! А тепер — НІ ДЕ!

— Ти ж його вчора ще мала, — спокійно зауважила баба Марія.

— Мала! Мала, як своє власне дитя! Я його носила з собою, редагувала, вкладала душу! А сьогодні — відкриваю папку, а там... ПУСТО!

— Може, вдома забула?

— НІ! Я його тут залишила! Тут, у цьому клубі, під моїм стільцем, у коробці з написом "Обережно — натхнення"! І він зник!

І тут усі, хто був у залі, раптом змовкли. Бо клуб... знову скрипнув. Ніби хтось, чи щось, прислухалося. А може — сміялося.

Баба Марія зітхнула. Повільно, важко, як людина, яка знову розуміє: так, концерт у нас буде. Але перед цим — ще одна пригода.

— Максе… — пробурмотіла вона. — Де там твоя команда?