Паніка і втеча

Цього вистачило.

Сторож Василь, який пережив бурі, зливи, весілля з п’ятьма баяністами і навіть фестиваль «Картопляне серце-2014», цього разу не став з’ясовувати, що там шепоче темрява. Інстинкт, старий як його термос, закричав: «Тікай!»

Він різко розвернувся, і не зважаючи на свій поважний вік та запалений колінний суглоб, перескочив одразу два ряди стільців — мов гімнаст під час евакуації. В повітрі його капелюх ледь не злетів, але він навіть цього не помітив.

Двері до коридору були відчинені навстіж, немов сам клуб хотів його випустити.

Він промчав ними, вибіг на вулицю, навіть не озираючись, і на ходу, мов кіношний герой, захлопнув двері клубу та зачинив їх на ключ. Ключ, до речі, застряг, але це вже було після того, як він вдарив по ньому кулаком із відчаєм людини, яка більше ніколи не хоче знати, що таке «декорація з сюрпризом».

Його серце калатало, немов барабан на весіллі. У вухах шуміло. Світ здався розмитим. Він обперся на перила ганку, вдихнув повітря, а потім...

Подивився назад.

Темне вікно сцени. Нерухоме. Без світла.

Але в ньому — силует.

Чорна постать стояла там, у повній тиші. Ніби чекала. Ніби знала, що він подивиться. І дивилася прямо на нього.

Василь завмер. Його очі розплющилися так широко, як у сови, що побачила телевізор уперше. А потім він… побіг.

Не повільно. Не обережно. А щодуху. Як марафонець, що раптово згадав, що вдома залишив праску ввімкненою. Він мчав через село, не озираючись, не звертаючи уваги на нічних собак, які злякано розбіглися в сторони, і не думаючи про те, що скаже вранці.

Бо зараз було тільки одне завдання — бути якомога далі від клубу. І якнайшвидше.

Бо там, у тій будівлі, в якій він провів пів життя, сьогодні сталося щось зовсім нове. Щось, чого він не міг пояснити. І щось, що, як підказувало йому нутро, — тільки починається.