Галюцинація з коровою

Максим вийшов надвір, вдихнув на повні груди і вперше за день відчув себе майже спокійним. Повітря було насичене запахом свіжоскошеної трави, диму з далеких бур’янів, і, як завжди в Шпилях, чимось незрозумілим — сумішшю бабкиного варення й підозри.

Він став біля клубу, розім’яв плечі, і вже було хотів повернутися, як раптом завмер. Його очі впали на знайому, але дивну картину.

У дворі баби Марії, поруч з облізлою вишнею, стояла Галя. Корова. Славнозвісна, спокійна, вгодована й майже філософська.

Але зараз вона була... інакша.

Вона стояла нерухомо. Не жувала. Не кивала головою, не кліпала, не махала хвостом. Вона просто стояла, вперши погляд у горизонт, немов згадувала щось із минулого життя або чекала на прибуття інопланетян.

Максим мимоволі ковтнув. Він прослідкував за її поглядом.

Поле. Дорога. І той самий старий млин, який, здавалося, мав бути вже закритою справою. Але, як показувала практика, у Шпилях нічого не закривається остаточно. Особливо млини.

Щось у животі у нього скрутилося. Або то був пиріжок, або тривожне передчуття.

Саме в цей момент з-за рогу з’явилася Соломія. Вона тримала в руках список учасників концерту, але з вигляду було видно — вже на межі, ще трохи, і вона змусить Тимка співати дуетом з козою.

— Ти чого тут став? — кинула вона, підходячи ближче.

Максим мовчки кивнув на Галю.

Соломія глянула. Потім ще раз. Потім ще раз — бо спочатку подумала, що це їй здалося. Але ні. Корова не рухалась.

— Вона вже два дні так стоїть, — тихо сказав Максим.

Соломія перевела погляд у той самий напрямок. Поле. Дорога. Старий млин. Легкий вітерець шелестів травою, але звук здавався надто рівним, ніби щось намагалося злитися з тлом. Щось невидиме. Щось... знайоме.

Соломія повільно дістала свій чорний блокнот. Той самий, у якому колись записувала підозрілі рухи тіней, голоси вночі й те, що баба Ганна знову годує кота оселедцем — а він потім кричить до третьої ранку.

— Ну що, Максе… — вона не піднімала очей від млина. — Здається, у нас знову є справа.

Максим глянув на Галю. Вона нарешті кліпнула. Але тільки один раз. Як сигнал.