Після млина

Після історії з Прокляттям старого млина село Шпилі ненадовго повернулося до спокою — такого, знаєш, підозрілого, як у кіно перед тим, як починається справжній трилер. Сонце лупило по черепицях хат, мов намагалося висушити залишки містики, що оселилася між стінами. Бабусі, озброєні оновленими плітками й пиріжками з капустою, окупували лавки біля кожного двору. Їхній новий улюблений спорт — визначати, хто з сусідів раптом почав носити нову куртку або незрозуміло часто ходити до банкомата в райцентрі.

Капітан Буряк, місцева легенда і любитель носити форму навіть на риболовлю, щодня патрулював вулички, вигукуючи щось на кшталт: "Громадяни, тут усе під контролем! Навіть коти зареєстровані!". Його голос лунав з такою впевненістю, що навіть собаки почали вести себе підозріло чемно.

Але Максим — молодий, затятий і вже трохи змучений детектив — знав правду. У Шпилях спокій — це не благословення. Це тиша перед бурею. Якщо тут тихо, значить, щось десь уже ворушиться. І, найгірше, воно завжди починається з чогось дрібного — зниклого гусака, дивного дзвону вночі, чи шурхоту в кущах, які чомусь почали рухатися проти вітру.

Він сидів у своєму кабінеті — маленькій кімнатці над старим магазином, де запах ковбаси й пригод стояв у повітрі ще з радянських часів. На столі — його зошит. У ньому — нотатки. Прокляття. Млин. Ковтун.

Іван Ковтун був тим чоловіком, що завжди мав при собі ломик, запасний бутерброд і віру, що десь тут, під селом, закопані скарби гетьмана. Він вирушив до старого млина, шукаючи золото. Зник безслідно. Залишив тільки плащ. І гіпотези.

Максим провів пальцем по останньому запису: "Нам треба було копати глибше". Можливо, це було метафорою. А можливо — буквальною підказкою. Якби це був серіал, саме тут заграла б напружена музика, і камера повільно наблизилася б до його серйозного обличчя.

Але поки що — лише тиша. І шурхіт листя під вікном.