Глава 6. Розрив

"Те, що здається втратою — є інвестицією в стабільність. Те, що виглядає як асиметрія — є умовою гармонії." 

Трактат про Гармонійне Управління

Три дні потому, Максим стояв біля скляної стіни і дивився на неї. Юлія лежала нерухомо. Трубка в горлі. Дроти від датчиків. Монітори із зеленими лініями. Крапельниця в руці. Пов'язка на голові біла, свіжа. Її груди піднімалися і опускалися рівно, механічно, у такт роботі апарата.

Медсестра вийшла з реанімації, побачила Максима біля скла і усміхнулася вперше за ці дні:

— Вона прокинулася. Годину тому. Відкрила очі. Вона у свідомості, впізнає людей.

Серце Максима підстрибнуло і забилося швидше.

— Можна побачити її?

— Хвилинку. Не більше. Їй потрібен спокій і тиша.

Максим увійшов до реанімації обережно, навшпиньки, ніби боявся спугнути диво. Запах антисептика бив у ніс. Гудіння апаратури заповнювало простір. Світло приглушене, м'яке. Юлія лежала з відкритими очима і дивилася в стелю, моргала повільно, ніби училася заново.

Максим підійшов до ліжка тихо і покликав її:

— Юля?

Вона повернула голову повільно, з зусиллям. Побачила його. Впізнала. Слабка усмішка торкнулася губ, сухих і потрісканих. Голос хрипкий, ледь чутний — трубку вийняли тільки вчора:

— Макс?

Він узяв її руку. Холодна. Слабка. Але жива.

— Так. Це я. Ти жива. Ти вижила. Ти впоралася.

Юлія запитала з труднощами:

— Що... сталося?

— Аварія. Машина збила тебе три дні тому. Ти була в комі. Але все вже позаду.

Медсестра біля дверей сказала негучно:

— Час вийшов. Їй потрібен спокій.

Максим нахилився і поцілував Юлію в чоло обережно:

— Я прийду завтра. Я поруч. Завжди поруч.

Вона стиснула його руку ледь помітно і кивнула. Він вийшов з реанімації. У коридорі думав: вона жива, вона впізнала мене, вона усміхнулася, все буде добре, все буде як раніше.

Тиждень потому Юлію перевели до звичайної палати — одномісної, світлої, з видом на парк. Максим доплатив за комфорт, не замислюючись. Вона відновлювалася швидко, дивовижно швидко. Сиділа в ліжку, спираючись на подушки. Говорила вже майже нормально, голос окріп.

Максим прийшов як завжди. Приніс фрукти в пакеті — виноград, яблука, якісь екзотичні. Книги — два детективи і журнал про журналістику. Юлія усміхнулася вдячно:

— Дякую. Ти щодня приходиш.

Максим сів на стілець біля ліжка:

— Звісно приходжу.

Юлія помітила книгу в його руці. Тонка. Сіра обкладинка. Дивний шрифт. Вона запитала з цікавістю:

— Що читаєш?

Максим подивився на свою руку, ніби забув, що тримає. Трактат. Він приніс його з собою, читав у коридорі між розмовами з лікарями.

— Нічого особливого. Просто... книга.

Юлія простягнула руку:

— Дай подивитися.

Максим вагався секунду, дві. Потім віддав. Юлія взяла книгу і відкрила титульний аркуш. Прочитала назву вголос, повільно:

"ТРАКТАТ ПРО ГАРМОНІЙНЕ УПРАВЛІННЯ" Настанови у Вищому Мистецтві Державної Алхімії”.

Вона перегорнула сторінку і прочитала перші рядки:

"Вода не обирає шлях виходячи з умислу доброго чи злого — вона тече згідно з рельєфом, підкоряючись невблаганним законам фізики..."

Обличчя її змінилося миттєво. Зблідло. Щось клацнуло в очах. Юлія підняла очі на Максима, і голос став іншим — жорстким, холодним, як лід:

— Звідки в тебе це?

Максим відповів невпевнено:

— Мені... мені дали. Дали почитати.

Юлія наче вистрелила питанням:

— Хто?

Мовчання. Важке. Гнітюче. Юлія не відводила погляду:

— Макс. Хто дав тобі цю книгу?

Її очі вимагали відповіді, пронизували наскрізь. Максим сів зручніше на стільці біля ліжка, набрався повітря:

— Людина.

— Яка людина?

Пауза. Довга. Занадто довга. Максим узяв її руку в свою:

— Юля. Вислухай мене. Будь ласка.

Юлія вирвала руку різко:

— Я знаю, хто дав тобі цю книгу. Скажи. Це він?

Максим почав виправдовуватися.

— Коли тебе привезли до лікарні... Лікарі сказали, що тобі потрібна операція, інакше ти помреш.

Він дивився в підлогу, не зустрічаючи її погляду.

— У тебе не було грошей. У твоїх батьків їх теж не було. У мене… ну ти знаєш.

Юлія слухала нерухомо, як статуя. Максим продовжував, слова летіли швидше:

— Я телефонував усім. Друзям. Колегам. Батькам. Банкам щодо кредитів. Нічого. Ніхто не міг дати таку суму так швидко.

Пауза. Він ковтнув.

— Я подзвонив Шарпу.

— І? І що?

Максим повторив виразно:

— І він допоміг.

Юлія продовжувала дивитися на нього, як на ворога. Максим заговорив швидко, поспішаючи, намагаючись пояснити все одразу:

— Послухай мене. У мене не було вибору. Я не міг залишити тебе вмирати.

— Хто дав тобі гроші? Прізвище. Гейнор?

— Ні! Юля — ні! Ти що.

— Хто?

Максим згадав про що його попереджав Денніц. Подивився Юлії в очі і вимовив:

— Денніц.

Вона мовчала.

— Але він не злодій! Юля — точно ні! Гейнор — він справжній злодій. Денніц не знав про яхти, про крадіжки в таких масштабах. Він підписував документи, думаючи, що це законний бізнес, легальні інвестиції. Бюрократія. Множинність дотиків. Він був просто наївним.

Юлія перепитала крижаним голосом:

— Наївний?

Максим кивнув, не розуміючи, що копає собі яму:

— Так. А коли твій матеріал вийшов, він зрозумів правду. Зрозумів, що його обдурили. Підставили під удар. Ти врятувала його. Він подав у відставку негайно. Пішов сам, ніхто його не змушував.

Пауза. Він продовжував переконливо:

— І він сказав мені...

Юлія мовчала. Обличчя кам'яне, нерухоме. Максим не зупинився:

— Денніц відчуває провину. Опосередковано він причетний до того, що сталося. Тому він дав гроші на операцію. Не в борг. Просто так. Щоб спокутувати свою провину перед тобою.