Глава 5. Гроші

"Блаженні, хто прагне складності, бо вони осягнуть розуміння. Блаженні творці процесів, бо їхня праця не вичерпається. Блаженні, хто зберігає надлишковість, бо вони встоять у бурі." 

Трактат про Гармонійне Управління

Бізнес-центр. Висотка в тридцять поверхів. Скло. Сталь. Мармур біля входу блищав під світлом ліхтарів, незважаючи на сіре небо. Гравірування золотими літерами: 

“ECLIPSE TOWER”.

Обертові двері. Охоронці в чорних костюмах з навушниками. Мармуровий хол. Фонтан у центрі журчав умиротворено. Люди в дорогих костюмах проходили повз, говорили в телефони, поспішали до ліфтів. Важливі справи. Великі гроші. Атмосфера влади, успіху і недоступності огортала все навколо.

Один з охоронців підійшов до нього. Обличчя без емоцій. Професійна ввічливість, відточена роками.

— Максим Верітас?

— Так.

— Прошу ваш телефон.

Максим розгубився.

— Телефон, будь ласка.

— Навіщо?

— Процедура безпеки. Повернемо після зустрічі.

Максим вагався, подивився на телефон у руці. Віддав. Охоронець поклав телефон у кишеню піджака.

— Ідіть за мною, будь ласка.

Охоронець ішов попереду, і Максим слідував за ним. Вони підійшли до ліфтів. Охоронець натиснув кнопку виклику. Двері відчинилися з тихим дзвоном. Увійшли. Охоронець натиснув кнопку: 27.

Максим рахував поверхи на дисплеї над дверима. Десять... п'ятнадцять... двадцять... двадцять п'ять... двадцять сім. Дзвінок. Двері відчинилися.

Коридор двадцять сьомого поверху. Порожній. Широкий. Дорогий килим поглинав звуки кроків. Картини на стінах. Дерев'яні панелі. Тиша, як у музеї після зачинення. Табличка на дверях у кінці коридору блищала латунню:

“EASTERN ENERGY HOLDINGS Victor Dennitz, CEO”

Максим зупинився як укопаний. Прочитав. Перечитав. Не повірив своїм очам.

— Денніц? — голос його пролунав чужим, хрипким.

Охоронець кивнув коротко:

— Так.

Шок вдарив хвилею. Розуміння. Жах. Це він. Міністр. Якого викривала Юлія. Той, кого вона назвала корупціонером. Злодієм. Злочинцем. Як він може йому допомогти? Він дасть гроші на її порятунок? Абсурд. Неможливо.

Охоронець відчинив двері і пропустив його вперед.

Приймальня. Величезна. Білі стіни. Скляний стіл. Секретар за ним — дівчина років двадцяти п'яти, божевільно красива, фотомодель з ідеальною фігурою, укладкою, ногами, зубами і професійною усмішкою. Охоронець сказав їй коротко:

— До пана Денніца.

Вона кивнула, не ставлячи питань:

— Він чекає. Проходьте.

Максим очікував, що охоронець поведе його до великих дверей навпроти, де явно розташовувався головний кабінет. Але охоронець повернув ліворуч. Вузький коридор. Службовий. Без килимів. Без картин. Лінолеум на підлозі. Неонові лампи гуділи тихо.

Максим ішов за ним, не розуміючи. У кінці коридору — двері. Прості. Без табличок. Без прикрас. Сіра фарба облупилася в кутах. Охоронець постукав тричі. Голос зсередини, спокійний:

— Входьте.

Двері відчинилися. Охоронець відступив убік, даючи Максимові пройти. Максим увійшов. Двері зачинилися за його спиною.

Підсобка. Маленька кімната чотири на чотири метри. Стіл. Два стільці. Шафа з паперами. Вікна немає. Нічого немає. Тьмяне світло лампи і жодного шику, який був у холі внизу. Службове приміщення для зберігання документів.

За столом сидів чоловік, якого він одразу впізнав. Міністр. Віктор Денніц. Сиве волосся акуратно зачесане. Дорогий костюм темно-сірий, сидів ідеально. Біла сорочка. Краватка синя. Запонки золоті. Дорогезні швейцарські годинники на зап'ясті. Від нього пахло грошима. Не просто великими, а величезними грошима.

Обличчя розумне. Втомлене. Засмучене. Не злодій з новин. Не монстр зі статей. Звичайна втомлена, засмучена людина. Інтелігентна. Приємна навіть. Він встав і простягнув руку:

— Максиме? Добридень. Сідайте, будь ласка.

Голос спокійний. Теплий. Без загрози. Без тиску. Як у старого знайомого, якого давно не бачив. Максим потиснув руку машинально, не думаючи. Сів навпроти. Охоронець вийшов і зачинив двері. Вони залишилися вдвох.

Денніц сів і склав руки на столі, сплітаючи пальці:

— Дякую, Максиме, що прийшли. Віктор Шарп розповів про вашу ситуацію. Важкий час. Жахлива проблема. І що найбільш огидного відбувається зараз, тут, у нашій країні. Державі, яка декларує, що життя кожної людини в найвищому пріоритеті.

Максим мовчав. Не знав, що сказати. Слова застрягли в горлі. Денніц продовжував м'яко, розуміюче:

— Я знаю, знаю, що прозвучить це дивно. Але я щиро розумію ваше здивування. Я знаю, що пані Брайт написала про мене... скажімо так, не найприємніші речі. Назвала мене не лише корупціонером, а й злодієм. Знаю. І багато в чому саме тому я тепер пропоную їй свою допомогу. Ви думаєте це виглядає підозріло?

Він усміхнувся сумно, і в цій усмішці було стільки суму, що Максим повірив його щирості. Максим знайшов голос:

— Так. Дуже. Чому... чому ви хочете їй допомогти?

Денніц зітхнув важко і відкинувся на спинку стільця. Мовчав хвилину, вибираючи слова, як ювелір вибирає каміння для намиста. Потім запитав несподівано:

— Тому що. Тому… що Юлія Брайт написала правду. — він дивився прямо в очі Максимові. — Я справді працював з олігархами. Юрій Гейнор. Олександр Грей. Томас Селфорд. Погоджував їхні угоди. Контракти. Дозволи.

Пауза. Максим приголомшено чекав продовження.

— Це була моя робота. Міністр енергетики. Я підписував документи. Затверджував контракти. Відкривав двері для бізнесу, — голос став тихішим, майже сповідальним. — Але я не знав усіх деталей. Я не знав, про яхти. Про вілли. Про офшори.

Він провів рукою по обличчю, і в цьому жесті була така втома, що Максим майже повірив.

— Я не просто підписував папери. Я проводив експертизу. Вивчав аналітику. Я був упевнений, що це законний бізнес. Інвестиції в наше майбутнє. У розвиток. Нові робочі місця для людей. Школи. Фабрики. Заводи.