Глава 2. Демократія без кордонів

"Не прагни завершити — прагни продовжувати. Бо в продовженні — життя, а в завершенні — смерть." 

Трактат про Гармонійне Управління

Машина зупинилася біля готелю "Європейська мрія". П'ять зірок. Мармур. Скло. Позолота.

Максим вийшов і подивився на фасад. Портьє в лівреях стояли біля входу, червона килимова доріжка вела до обертових дверей, а люди в дорогих костюмах неквапливо піднімалися сходами. Над входом був розтягнутий банер: "Форум "Демократія без кордонів" — Будуємо громадянське суспільство разом". Нижче розташовувалися чотири логотипи спонсорів у ряд: Transpiracy International, USELESSAID, Open Obedience Institute, Continental Democracy Fund.

Максим завжди відчував когнітивний дисонанс на цих форумах. Тема — боротьба за права бідних, захист пригноблених, соціальна справедливість. Місце — готель, де номер коштував за ніч — середню місячну зарплату пересічної людини. Парковка була забита автомобілями преміум-класу, представницького рівня. Ті, хто рішуче боролися за права бідних і пригноблених, жили дивовижно добре.

Але Максима ця думка ніяк не пригнічувала. Він розумів, що організаторам треба було створити комфортне середовище для продуктивної роботи, для конструктивного діалогу, для ефективного нетворкінгу. Не можна ж проводити форум про демократію в підвалі.

Фойє. Кришталеві люстри. Мармурова підлога. Дзеркала в золотих рамах.

Запах дорогих парфумів змішувався з ароматом свіжої кави. Біля центральної стіни розташовувалася стійка реєстрації учасників, перед якою вишикувалася черга з двадцяти осіб. Усі посміхалися, вітались, обіймалися.

— Давно не бачилися!

Усі ті самі обличчя. Бачилися місяць тому на минулому форумі, в іншому місті, у такому самому дорогезному готелі.

Максим став у чергу. Попереду стояла дівчина років двадцяти, волонтер у футболці з логотипом форуму та значком "Волонтер року". Ентузіазм горів у її очах. Вона працювала безкоштовно, за рядок у резюме, за досвід, за сертифікат участі, за можливість колись отримати грант. Система відтворювала себе через молодих ідеалістів, які вірили в неї як у бога.

Коли Максим дійшов до стійки і назвав своє ім'я, дівчина-реєстратор знайшла його у списку, усміхнулася і видала пакет учасника.

— Бейдж. Програма. Сувеніри. Приємного форуму!

Він повісив бейдж на шию. "Максим Верітас. Журналіст. Видання "Вільне Слово". Максим відкрив папку і прогорнув вміст. Програма на п'ятдесяти сторінках з глянцевою обкладинкою, дорогим друком, фотографіями щасливих людей і надихаючими цитатами про демократію. Каталог грантів на наступний рік займав ще сто сторінок — списки програм, суми, вимоги, дедлайни. USB-флешка з логотипом, ручка, блокнот, екосумка з натуральної бавовни. На всьому були надруковані логотипи спонсорів.

Максим сунув папку під пахву і попрямував углиб фойє, де вже йшов активний нетворкінг. Люди стояли групами біля інтелектуальних кавомашин і коктейльних столиків, розмовляли, сміялися, обмінювалися візитками. Їхні голоси зливалися в загальний гул ділової активності.

На величезному екрані біля дальньої стіни йшло слайд-шоу під заголовком "Наші досягнення в цифрах". 230 проєктів профінансовано. 47 мільйонів інвестовано. 15000 громадян пройшли тренінги. 89% отримувачів грантів задоволені підтримкою. 94% населення підтримує програми розвитку громадянського суспільства і називає їх украй корисними. Цифри змінювалися фотографіями — щасливі обличчя, рукостискання, вручення сертифікатів, семінари, конференції, тренінги, "плюшеві" протести з гарними плакатами.

Біля фотозони з логотипами спонсорів постійно хтось позував, робив селфі, викладав у соцмережі з хештегами: #демократія, #громадянськесуспільство, #зміни. Максим дивився на все це і не переставав знаходити знайомі обличчя. Ті самі люди, ті самі форуми, ті самі гранти. Замкнена екосистема, всі в якій ходили по колу: форум — конференція — грант — звіт — новий форум.

Професійні активісти, професійні борці за справедливість, професійні отримувачі грантів. Це була каста зі своїми правилами, своєю мовою, своїми ритуалами. Максим мимоволі був частиною цієї касти і розумів це. Хоча внутрішньо себе цією частиною не відчував.

Біля вікна стояла група з трьох осіб, які голосно розмовляли між собою.

Родина Фрідман.

Максим упізнав їх одразу. Олівер Фрідман, п'ятдесят два роки, сиве волосся, дорогі окуляри, костюм від відомого бренду, глава НДО "За прозорість". Гелен Фрідман, сорок вісім років, елегантна в діловому костюмі, керівниця НДО "Жінки за реформи". Діана Фрідман, двадцять чотири роки, молода з модною стрижкою, шкіряною курткою, і сумкою ціною як непоганий автомобіль, засновниця НДО "Молодь проти корупції". Три організації, один офіс, купа грантів, не менше банківських рахунків. Сімейний бізнес на демократії.

Олівер говорив у телефон досить голосно, щоб чули оточуючі:

— Так, ми отримали транш від Continental Fund. Проєкт з моніторингу виборів. Півмільйона на рік. Чудове фінансування. — Пауза. — Так, звісно, ми забезпечимо повну прозорість процесу. Немає проблем, ви ж знаєте, звітність буде бездоганною. Гарантую.

Він поклав трубку і повернувся до дружини:

— Гроші прийдуть наступного кварталу. Двісті тисяч. Треба показати активність до того.

Гелен кивнула:

— Проведемо три круглі столи. Запросимо пресу. Зробимо резонанс.

Діана дістала телефон:

— Я запущу кампанію в соцмережах. Флешмоб. Хештеги. Охоплення будуть чудові.

Олівер постукав пальцем по столу:

— Головне — звітність. Цифри. Фотографії. Медійність. Грантодавці люблять метрики, презентації, барвисті звіти.

Гелен усміхнулася:

— З цим проблем не буде. У нас усе давно налагоджено. Все буде чітко, як в аптеці.

Усі троє носили однакові значки на лацканах: "Transparency Champion". Чемпіони прозорості. Максим відвернувся, відчувши неприємне відчуття в грудях, але тут же придушив його і раціоналізував. Вони робили важливу роботу, моніторинг виборів був необхідним. Якщо вони заробляли на цьому, нічого страшного. Праця має оплачуватися, навіть громадська праця. Логіка заспокоювала, когнітивний дисонанс розчинявся.