РОЗДІЛ 17: Життя в бункері

Лео прокинувся від гуду вентилятора, який автоматично ввімкнувся, коли датчик температури в бункері перевалив за двадцять градусів. Він лежав на тонкому маті, кинутому на ліжко встановлене в кутку на бетонну підлогу його сховища і пафосно званий ним “Спальня”, і дивився в стелю, де тьмяно мерехтіла світлодіодна стрічка. Світло було холодним, майже стерильним, і Лео просто ненавидів його.

Він нагадував йому про лікарні, про ті дні, коли він ще сподівався, що світ можна врятувати. Тепер надія була такою ж тонкою, як цей мат, — достатньо, щоб не зламатися, але занадто мало для комфорту.

Він швидко і сів, потираючи шию. Сон був коротким, неспокійним, повним уривків спогадів. Йому снилася Анна — але вже не так явно, як у перші місяці катастрофи, а скоріше вже як тінь з минулого. Її обличчя вислизало, як дим, але голос звучав чітко: «Ти обіцяв».

Лео змахнув головою, відганяючи образ. Обіцянки залишилися в іншому світі, до 2030 року, до всього що сталося з ним після цього. Тепер були тільки він, бункер і божевільні, що бродять по вулицях.

Різко вставши і хруснувши суглобами, підійшов до робочої станції. На столі лежав блокнот, відкритий на сторінці з учорашніми записами: «Почистити сонячні панелі. Перевірити фільтр №2. Постаратися не пити алкоголь». Лео хмикнув, закрив блокнот і сунув його в ящик.

На іншому кінці кімнати на полиці стояли банки з консервами, коробки з медикаментами, інструменти і невелика армійська аптечка. Над нею — записка, приклеєна скотчем:

«Морфін! ТІЛЬКИ ДЛЯ СЕРЙОЗНИХ РАН! ЯКЩО ТИ ЦЕ ЧИТАЄШ П'ЯНИЙ, АЛКОГОЛЬ В ІНШОМУ КІНЦІ БУНКЕРА! ЛІКУВАТИ ВІД НАРКОЗАЛЕЖНОСТІ ТЕБЕ ТУТ НІКОМУ».

Він хмикнув, побачивши її. Це він сам написав — наступного дня, коли, напившись до непритомності ледь не ліз діставати морфін.

Вирішив сьогодні відволіктися і зайнятися роботою він просидів за робочим столом майже дві години, перебираючи старі ланцюги і шліфуючи уламки труб — хотів зібрати другий фільтр для води.

Потім включив монітор, підключений до камер. Ранок був ясним, небо над Містом — зовсім рідкісне видовище — було майже безхмарне і жодного нудного остогидлого дощу. Камери показували безлюдні вулиці, завалені сміттям і іржавіючими машинами. Червоний автобус, що нахилився біля узбіччя, здавався пам'ятником мертвому місту. Лео переключив на тепловізор, перевіряючи периметр. Кілька фігур мигнули в провулку — божевільні.

Лео налив собі кави з термоса, вдихнувши гіркий аромат, який на мить повернув його в офіс на Хай-стріт, де він пив лате, обговорюючи проекти з колегами. Тепер каву він добував під страхом смерті в розвалюються порожніх супермаркетах, а колеги… Він відігнав цю думку, зробивши ковток. Рідина обпекла горло, але він не звертав уваги. Це був ритуал, якір, що утримував його від падіння в порожнечу.

Він підійшов до гідропонної теплиці в кутку бункера. Лампи світили рівно, живлячись від сонячних панелей на даху. Лео перевірив датчики вологості, підправив подачу води. Картопля і салат росли повільно, але стабільно — його маленька перемога над мертвим світом. Він згадав, як уперше невміло сіяв свої перші овочі. Тоді він ледь не розбив теплицю від злості, кричачи в порожнечу бункера. Тепер ставився до всього спокійніше. Або можливо він просто втомився.

Робоча станція чекала на нього. Лео сів за стіл, де лежали інструменти, котушки проводів і 3D-принтер, тихо гудячий після нічного друку. Він учора надрукував нові кріплення для камери, пошкодженої каменем. Тепер потрібно було доробити другий фільтр повітря — запасний, на випадок, якщо основний вийде з ладу. Лео взяв уламок труби, почав шліфувати його наждачним папером. Робота була нудною і монотонною, але добре заспокоювала нерви. Рухи рук були автоматичними, а думки блукали.

В голову приходили спогади про жінку з учорашньої вилазки, ту, що сиділа в провулку, дивлячись на свої руки. Її сукня, розірвана на грудях, відкривала бліду шкіру, і Лео спіймав себе на тому, що надто довго думав про неї. Не про неї як про людину — вона не була людиною, не тепер, — а про те, що вона символізувала. Любов, близькість, тепло — все, що він втратив. Він стиснув трубу так сильно, що пальці побіліли.

Лео повернувся до монітора. Він рідко дивився на камери вдень — занадто ризиковано прив'язуватися до того, що зовні. Але сьогодні ясне небо давало надію, що божевільні будуть менш активними. Він включив камеру 1, східний фасад. Вулиця була порожня, але через хвилину з'явилася вона — жінка в розірваній зеленій сукні. Лео бачив її раніше, тиждень тому. Вона брела босоніж, повільно, ніби під водою, її волосся коливалося, як водорості. Іноді вона зупинялася, дивилася в об'єктив, і Лев відчував, як серце стискається. Її очі були порожніми, але в них миготіло щось, чого він не міг зрозуміти. Пам'ять? Біль?

Різким рухом переключив монітор на іншу камеру. Двоє божевільних — чоловік і жінка — билися біля розбитої вітрини кафе. Чоловік, у залишках робочої куртки, бив кулаком по стіні, поки жінка дряпала його, хриплячи. Їхні рухи були лютими, але безглуздими, як у тварин, що б'ються за територію. Лео дивився, як вони падають, встають, знову кидаються один на одного. Він не міг відвести погляд. Жінка нагадала йому про когось — може, про сестру, може, про колегу. Він не хотів згадувати, але пам'ять була сильнішою.

Самотність накотила хвилею. Лео був чоловіком, йому було тридцять п'ять, і ці жінки, що бродять у лахах, були єдиним, що нагадувало про людське тепло. Він ненавидів себе за ці думки. Вони не люди, повторював він собі, але образи не йшли. Він бачив їхні обличчя, їхні рухи, їхні розірвані сукні, і це будило в ньому щось темне, майже тваринне. Він стукнув кулаком по столу, змусивши чашку з кавою задрижати. «Досить», — сказав він уголос, але голос був слабким.

Лев повернувся до фільтру, намагаючись відволіктися. Він підключив трубу до насоса, перевірив герметичність. Робота допомагала, але ненадовго. Думки поверталися до божевільних, до їхніх порожніх очей, до їхнього минулого. Він намагався уявити, ким вони були. Та жінка в зеленій сукні — може, вона була вчителькою? Офіціанткою? Матір'ю? Він згадав свою дружину, її посмішку, її звичку поправляти волосся.