3.

Велику простору кімнату освітлював один старенький світильник. Його світло ледве освітлювало чорний шкіряний диван на якому лежав Андрій.
Він закрив свої карі очі і поринув в спогади. Спогади далекого та безтурботного дитинства. Золоті часи в яких Новий Рік здавався найкращим та найулюбленішим св'ятом.
 За вікном гуляє хурделиця, а люди готуються святкувати.
Андрійкові 10 років. Він ще малий радісний хлопчик який так по-дитячому дивиться на життя не здогадуючись яке ж воно насправді жорстоке та несправедливе.
Малий разом з дідусем прикрашає велику, широку, пахучу ялинку. З кухні доноситься аромат смачної їжі. Це його бабуся смажить котлети.
  На замріяному обличчі лежачого на дивані чоловіка з'явилась радісна посмішка.
- Ех, ото ж, час були. Ех, повернутись би туди, хоча б на мить.
- Андрійко, подавай зірку! - лунав дзвінкий дідусевий голос.
Голос здався занадто живим.
Андрій розплющив очі.
Побачене змусило впасти в ступор.
Перед ним стоїть та сама, прикрашена іграшками ялинка.
А поруч з ним, стоїть його дідусь. Такий як 10 років тому. Лисина, круглі окуляри, улюблена майка "тільняшка".
Старий виліз на невеличкий стільчик аби дістати до верху.
- Андрійку, що ти завмер немов заморожений. Давай мені зірку.
Скляна та яскрава прикраса випала з онімілих рук. Бам.
Зірка розбилась на декілька скляних шматків.
- Внучку, тобі зле? - занепокоївся старий і зліз з дерев'яного стільчика.
На стіні висів старий годинник в формі хатинки. На ньому виднівся час - 18:00.

Андрій не розумів що відбувається. Він схопив себе за обличчя. Пальці відчували дитячу, гладеньку без щитини шкіру. Оглянув себе і згадав одяг десятилітньої давнини. Все сприймалось якось нижче, ніж завжди.
Хоч все це виглядало дивно, але пояснити можливо. Андрій зрозумів. Він перемістився в минуле.
- Дідусю, - малюк міцно обійняв старого, - Я так сумував за тобою.
- Ох, хлопче, - посміхнувся старенький, - Я ж сьогодні цілий день провів разом з тобою в цій квартирі займаючись прикрашанням ялинки. Коли ти встиг засумувати?
Душа дорослого хлопця сиділа в тілі дитини голова якої ледь діставала до грудей дідуся. Малий задер голову аби подивитись в рідні очі.
- Та це я так...просто. Не зважай.
Андрій бажав розповісти про свою фантастичну подорож в часі, але все ж відкинув цю ідею. Старі люди неповіряють, а лише стануть хвилюватись, думаючи, що їхній внук з'їхав з розуму.
- Зірку розбили? От молодці. - пролунав за спиною хлопця знайомий жіночий голос.
В дверях стояла пристаркувата повненька жіночка з волоссям зібраним в гульку. Воно мало чорний колір, але місцями виднілась сивина. Поверх домашнього одягу сидів старенький фартух який присипався мукою.
- Не переймайтесь, хлопці. Це на щастя котре завітає до нас в Новому році.
- Бабуся!
Андрійко залишив обійми дідуся і побіг до неї. Малий міцно притиснувся до рідної жінки яка замінила йому матір. Він не міг зтриматись і з дитячих очей почали виступати сльози.
Жінка обмінялась незрозумілими поглядами з своїм чоловіком.
- Андрійко, це точно ти? Чи нам хтось підмінив внука? - жартувала бабуся.
- Це я, - Андрій відступив на крок і витер рукою сльози, - Я просто зрозумів те, як сильно я вас люблю. Можливо, я не завжди гарно поводжусь, вередую, роблю шкоду, але я все одно вас люблю. Ви самі кращі батьки на весь цілий світ.
- Оце так откровення перед Новим роком, - промовив дідусь і схилився підіймати розбиту зірку.
- Що ти ото таке робиш, га? - занепокоїлась бабуся, - А якщо поріжиш руки? Облиш, я зараз візьму віник і сама все приберу.
Жінка вже збиралась  відправитись на кухню, але Андрій схопив її за руку.
- Я сам.
Час не стояв на місці, а стрімко йшов вперед. Після Андрієвого прибуття минуло 10 хвилин. Дитячі карі очі дивились на настінний годинник. Дивились і не знали - скільки ж йому відведено часу.
Допоки дідусь возився в кімнаті, малий Андрій зайшов на кухню аби поговорити з бабусею на одинці.
Жінка стояла біля газової плити і дерев'яною лопаткою перевертала домашні котлети які смачно сичали на сковорідці.
- Бабусь, я хотів з тобою серйозно поговорити.
- Ой, ти мій маленький Пан Серйозність.
- Ні. Без жартів. Це дійсно серйозна розмова.
- Гаразд, - старенька облишила котлети і підійшла до улюбленого внука, - Розповідай.
- Я знаю, що ти завжди нехтуєш своїм здоров'ям. Бережеш гроші і не йдеш до лікарні коли щось болить, а намагаєшся лікуватись народними засобами, але пообіцяй мені...Пообіцяй що відтепер ти завжди звертатимешся до лікарів.
- Андрійку, любий, нащо мені ті лікарі? Я і сама добре зправляюсь.
- Ні. Пообіцяй мені. Я не хочу тебе втратити.
Бабуся дивилась в дитячі очі і здавалось, що вони знають про що говорять.
- Добре. Обіцяю. В новому році зі всима проблемами зі здоров'ям відразу йти до лікарні.
Бабуся щиро посміхалась внукові і на юнім дитячім обличчі засяяла радісна усмішка.
- Відтепер, все буде доб...
Андрій не зміг договорити. Ніби цеглиною по голові вдарив біль. В очах все пішло обертом, а за ним, настала темрява.