Розділ 15. Ще одне побачення

Оксана

Пробудження в мене було доволі неприємним, бо виявляється, що я так і заснула з телефоном у руці, читаючи «Відьмину службу підтримки» від Юлі Богути на Букнеті. Поринути у світ нелюдів, які також страждають від побутових проблем та кохання, було дуже вчасно, бо серце моє не на місці.

Ще раз перевірила вхідні повідомлення – порожньо.

Невже Дмитро був настільки зайнятий роботою, що за цілий день не зміг відправити мені навіть смайлик? І не відповів. Неприємно, якось навіть дуже слизько на душі. Хоча, мабуть то я себе просто накручую. Всі дорослі люди, працюємо, а не тільки слинимо одне одного та пишемо дурні повідомлення…

Думки про те, що наша зустріч таки обмежиться однією ніччю закрадалися все частіше. Заспокоювала себе тим, що я сама із задоволенням приймала в цьому участь, і, зрештою, ми ж ніяк не встановлювали кордони та межі у наших стосунках. Може й нема ніяких таких стосунків, і я собі усе придумала? Може для Дмитрика це нормально, провести з дівчиною шалену ніч, а потім просто зникнути, наче й не було нічого.

Та я ж нічого про нього не знаю! Розмріялась, про якісь почуття собі щось навигадувала. І як Уляна з цим справляється? Кожні вихідні з різними чоловіками… І чому я згадала про неї саме зараз? Від попередніх висновків втриматись важко, бо все веде до того, що вони правильні.

Бісів Дмитро! Бісів Кропивницький!

Якщо вчора я літала мов на крилах, то сьогодні мені хотілося кричати на всіх навколо та бити посуд. А треба працювати, треба доробити ескізи, затвердити їх та приступити до виготовлення макета.

Сльози самі котяться щоками, бо почуваюся дурепою. Завжди тримала почуття за замком, а тут… Щось пішло не так. Зберися, Оксано, доробиш замовлення і поїдеш додому. Тобі ж було весело, так? То й не скигли!

Найближчі кілька годин я справді засіла за роботу і доволі успішно попрацювала, весь час поглядаючи на телефон, який так і залишався мовчазним. За ніч мобільний майже повністю розрядився, тож я під'єднала його до розетки й знову повернулась за ескізи.

За вікном сяяло сонце, мій живіт створював дивні звуки, тож я вирішила дати собі відпочинок і трохи поїсти. Згадала про вчорашню кав’ярню на першому поверсі, там наче не тільки солодощі були. Подивилася на своє стомлене лице, вмила його прохолодною водою та трохи пригладила волосся.

Все, годі страждати! Йду снідати. Хоча на годиннику вже майже 12 година, це скоріше обід.

***

Привітна дівчина бармен повідала мені про те, що я можу ситно пообідати ароматним пирогом з куркою та сиром, а також в них є салати в асортименті. Обрала щось навмання та знову замовила чай з імбиром. Погода так і шепотіла прогулятися під золотавими кронами дерев, мимоволі відмітила для себе, яке зелене та привітне місто Кропивницький.

Львів, безумовно, моє улюблене місто, але ж він рідний, як інакше? Тут все було чуже та нове, але доволі комфортне. Після смаколиків мені справді стало легше на душі.

Не дзвонить Дмитро, ну то й що? Займатимусь своїми справами! Може справді людина зайнята.

– Привіт, так і знав, що тобі сподобається місцева кухня, правда ж смачно готують? – я мало не проковтнула язика від несподіванки, коли до мене підсів усміхнений Артем. Він що десь тут караулив мене?

– Смачно, - це правда, нема сенсу не погоджуватись

– Що, думаєш звідки я тут взявся? – знову щира відкрита посмішка, і ці блакитні очі… я не можу просто, посміхаюся у відповідь.

– Саме так і думаю!

– Це кафе моїх друзів. Я їх попросив, що сказали мені, якщо тебе тут побачать. От і примчався.

От дивак, хіба про таке кажуть прямо в лоба? Але маю зізнатись, що всі дії цього хлопця ясні та прозорі.

– Не розумію, до чого тут я, - удаю, що зовсім дурепа, хоча, мабуть, я таки не найрозумніша особа, якщо дозволила собі зайти з Дмитром так далеко, а тепер… А що ж тепер?

– Припини, я зрозумів, що на побачення ти зі мною не хочеш, хоча це вже друга наша зустріч – майже друге побачення, - знову відкрито посміхається та торкається моєї долоні своєю. Я не звикла до такої настирливості, плюс не сильно хочу гримати на нього через чортове замовлення. – Але ж друзями ми можемо бути? Чому така гарна дівчина має сумувати одна в чужому місті? Просто погуляємо, чіплятись не буду. Тільки якщо сама попросиш! – от спокусник, ще й підморгує.

– І що ж ти пропонуєш?

– Погода класна, підемо у парк, там зараз особливо чарівно. Тобі сподобається! Чи ти й далі сидітимеш у номері та чекатимеш на вигаданого друга? Ти ж збрехала, коли казала, що в тебе тут хтось є? Мама казала, що ти в нас вперше. Не вірю, що якийсь бовдур міг надовго залишити тебе без нагляду та ще й змусити нудьгувати наодинці.

Вигаданий друг. Може й так. Ох Артем, свідомо чи несвідомо потратив чітко в ціль. А він правий, чого я мушу сидіти в чотирьох стінах, чекаючи на щось?

– Ну добре, згода. Але не чіплятися!

Хлопець задоволено посміхається та підіймає обидві руки догори, показуючи, що намірився чітко виконувати обіцяне. Веселий, балакучий, і не Дмитро. Може це й на краще?

***

Наступні кілька годин ми гуляли містом. Артем не збрехав, Кропивницький Дендропарк справді дуже гарний та прикрашає містечко золотавими кленами, доглянутими трояндовими клумбами та газончиками. Люди здебільшого гуртуються у центральній частині парку: хтось в черговий раз катає малюків на машинках, парочки п’ють каву на альтанках, а хтось прогулюється мальовничими вуличками та дихає свіжим повітрям.

Артем розповідає про те, що особливо гарно тут навесні, коли працьовиті руки садівників висаджують мільйони тюльпанів у неперевершені композиції. Це звичайно не Голландія, але у травні до Кропивницького вже багато років поспіль навідуються туристи з усієї України, щоб помилуватися квітковим дивом. Видно, як він із любов’ю гомонить про своє рідне місто, захоплено жестикулюючи та радіючи кожному моєму новому запитанню.

Виявилось, що за освітою Артем Левицький – архітектор, він навіть брав участь у проєктуванні будинку, в якому родина зараз робить ремонт і я також беру участь у декоративному оздобленні. Готових проєктів за плечима хлопця ще немає, але він саме зараз працює у проєктному інституті, де планує одержати потрібну практику.