Розділ 14. Що ти собі думала

Оксана

Дмитро, Діма, Дмитрик…

Я йшла до свого готелю, і все в моїй душі співало, осіннє сонечко зігрівало обличчя, а легенький вітерець обіймав за плечі. Ця ніч була такою солодкою та сповненою пристрасті, що я ніби наново народилася.

Так сталося, що до Дмитрика я була лише з Андрієм, і перший досвід відрізнявся від того, що було цієї ночі. Я була в захваті від тої ніжності, уважності та невгамовності, з якою все відбувалося, тож прокинувшись серед ночі від його доторків до мого обличчя, просто не змогла собі відмовити у другому раунді. Мені було мало, хотілося знову і знову віддаватися впевненим гарячим рукам, відчувати жорстку щетину шкірою та нестримні цілунки цього чоловіка.

Я була впевнена, що він знову мені зателефонує, зовсім не переживала про це.

Однак весь день від нього не було жодного повідомлення чи дзвінка. Згадала, що він мав бути на роботі, щось говорив про чергування, тож заспокоювала себе цим. Дякуючи Богу в мене було багато роботи, за яку я сіла з прекрасним настроєм та чудовими ідеями. Зробила декілька незвичайних ескізів, доволі екстравагантних, але потім виключно для себе створила дещо лаконічне та без лев’ячих голів, але з нотками аристократизму.

Треба показати замовниці, може сподобається, бо усі ці варіанти з головами тварин, лапами та кігтями здаються мені занадто вже епічними. Хоча треба думати перш за все про бажання замовника, а не лізти зі своїми кардинальними змінами. Щось про це мені колись вже казали ще в універі, коли я всі завдання перероблювала на свій смак, часто «забуваючи» виконувати певні критерії. Наче не навмисно. Тоді педагоги ставились до цього нормально, але всі як один казали, що з такою подачею мені важко буде працювати з людьми.

От тому я й вирішила робити одразу кілька варіантів на смак клієнта, а свій сором’язливо показувати, якщо перші не підійдуть. Побачимо-побачимо.

Скинула готові варіанти дизайнеру, Вікторія подивилася обидва та помітила, що в мене виявляється була помилка у вихідних даних. Верхня крайка декоративного елементу над каміном на проєкті значно більша, ніж насправді, а це потребує додаткового уточнення.

То було дивно, адже я робила усі заміри особисто. Домовились, під'їду на об’єкт і поміряю ще раз, тож довелось зателефонувати пані Лесі:

– Оксаночко, привіт! Рада чути тебе, якісь новини по проєкту?

– Доброго дня, і я Вам рада. Так потрібно уточнити деякі моменти, тож я б хотіла під’їхати на об’єкт, якщо це можливо.

– О, та можна, але я зараз зайнята. Хоча… Там саме має бути Артем, мій син. Зараз зателефоную, щоб забрав тебе. Коли тобі буде зручно?

– Можна хоч зараз, в мене нема інших справ, - як зручно все виходить!

За пів години мені знову зателефонувала Леся та повідомила, що її син вже чекає біля входу до готелю. Я була зібрана, тож схопила записник і попрямувала до Левицького молодшого.

Спустилася донизу і трохи здивувалася, бо замість недолугого юного парубка, яким я чомусь уявляла собі Артема, мене зустрів вельми привабливий світлокосий високий чоловік. Зважаючи на мініатюрність Лесі, від матері він взяв хіба що світле волосся та осяяну посмішку.

– Ви Оксана?

– Так, Артем?

– Ага, приємно познайомитись. Думав, ти старша, можна на «ти»? – та мабуть, не можна відмовляти, скільки ж йому років і скільки його мамі? Вона його в школі народила, чи що?

– Судячи з усього, ми приблизно одного віку, тож можна на «ти», чому ні, - відповіла трохи замислившись.

– Ну якщо так… мені 24, а тобі? – посміхнувся білозубою посмішкою, волосся поправив за вуха. Ти що собі придумав?

– Мені 23, але не дуже розумію, як це впливає на мої професійні здібності, - намагаюсь одразу встановити межі.

– Та ніяк, цікаво просто. Мама казала, ти там щось уточнити хотіла, тож їдемо?

Схвально киваю, хлопчина сідає за кермо чорного авто, а я підходжу зі сторони пасажирського місця, всідаюсь поруч та пристібаюсь паском безпеки.

– Боїшся?

– Просто гарна звичка, - хлопець посміхається і плавно виїжджає з паркування.

На шляху до об'єкта він декілька разів глянув на мене, прискіпливо роздивляється та посміхається сам собі. І як це розуміти? Ще чого надумав. Почуваюся не дуже комфортно під його поглядом, тому дивлюся у відповідь, чим викликаю тільки ширшу посмішку на обличчі Артема.

Добираємось до місця призначення ми досить швидко. Вийшовши з машини відчуваю себе трохи краще, бо від поглядів сина замовниці мені стало трохи жаркувато. Такі як цей хлопець явно не мають проблем з протилежною статтю, тому і поводяться так розкуто та впевнено.

На щастя ми з Артемом не єдині відвідувачі будинку. На подвір’ї кипить робота, майстри обладнують терасу, має бути щось грандіозне.

– Батько обожнює помпезність, - говорить Артем, помічаючи мій погляд на робітників, та закочує очі.

– Це я зрозуміла, коли мені озвучили деталі замовлення, - відповідаю для підтримки розмови.

– О, так! Мармурові леви то щось, ти б бачила, як ми з мамою намагалися відмовити татка від цієї ідеї. Він сказав, що без левів не хоче бачити ніякого каміна, тож довелося погодитись, - з посмішкою мовив хлопець, - Просто в нього на старості років якась тяга до аристократії в дупі закопирсалась, тож маємо що маємо.

– Зробимо все у найкращому вигляді, - мені сподобалась його відкритість, яка не дуже вкладалась у голові поруч з образом багатенького красунчика з блондинистою шевелюрою. Може він не такий вже й сноб, як мені здалося спочатку?

Перевіряю проблемну зону, кілька разів відміряю спірну точку. Ні, все чітко, як і було відміряно мною з самого початку. Телефоную Вікторії, вона розчаровано зітхає, але дякує, що я відгукнулась на прохання. Тепер їй треба буде передивитися чимало розрахунків, бо все було майже готово до передачі замовлення на виробництво. Можна тільки уявити, скільки додаткових витрат потягнула б за собою подібна помилка – мармурові портали недешеві, та й час на їх виконання потрібен.