Розділ 7. Чужа жінка

Дмитро

Я не стримався і поцілував її, а коли зрозумів, що вона і сама лине до мене, в голові ніби заблимали червоні лампи, зірвало усі гальма. Однак я намагався не налякати її своїм натиском, хоча хотілось притиснути міцніше до скелі, щоб було зручніше вивчати ідеальні вигини та об’єми. Вивчав рот язиком, а долонями ледь торкався, бо насправді не міг повірити своєму щастю.

Оксана не була з тих жінок, на яких я звертав увагу у звичайному житті. Вона не грайлива киця, що кліпає очима та сама пропонує познайомитись із нею. З такими жінками складно, вони розумні, знають чого хочуть і поруч із ними почуваєшся школярем, скільки б років тобі не було.

Тому я досі не вірив у те, що ми справді це робимо. Холодна Оксана виявилась палкою та гарячою мов кава, а її вуста неймовірно м’якими та такими бажаними для мене зараз. Лякаючий магнетизм цієї жінки захопив мене у полон, і я точно не хотів з нього вибиратись. Ні, краще згоріти в цьому вогні.

Коли почув чоловічий голос десь зі сторони, мені навіть здалося, що я марю, але ні. Довелося відкрити очі та побачити чоловіка з табору. Здається Андрій? Він явно був чимось незадоволений, а я досі чув гуркіт власного серця у вухах та жар її губ на моїх.

Дівчина стомлено видихнула та м’яко прибрала мої долоні зі своєї талії. Ми зробили щось не так? Ні, я розумію, що цілуватися з екскурсоводом може не найкраща ідея, але… Ну, сталося і сталося. Наче ж всі дорослі люди, чи їх пов’язує щось більше?

Скептично подивився на Андрія. Та йому років 40! Оксанка ж зовсім молода, хіба могла вона з таким… Якщо так, то я не дуже розумію жінок.

От чому замість мене дівки обирають Олега, це я розумію. Бо на відміну від мене, мовчазного та повільного, він балакучий, хитрий та просто вміє себе подати. Поки я вагаюся і думаю, він вже веде чергову дівчину до себе. А ще 5 років тому все було інакше…

Андрій щось сказав про якесь порушення? Прислухаюсь до розмови та намагаюсь вловити суть. А, он воно як! Вона мала зв’язатися з базою по рації, але чомусь цього не зробила. Ну звичайно, возилася зі мною недотепою, то застряг, то сталактит зніс. Ох і соромно! Але ж поцілувала… То я підкорив її своєю незграбністю? А це вже щось новеньке.

Ха-ха, тоді це буде найбезглуздіший підкат в моєму житті. Дітям про таке точно не розкажеш… Хоча, стоп! Яким дітям? Господи, Дмитро, як баба, один поцілунок – і вже про сім’ю та дітей подумав. Щось мене до цієї жінки тягнуло, може це через те, що давно не було близькості? Важко сказати. Але думки про родину з малознайомою жінкою то якийсь нонсенс.

– Оксано, я не розумію де твоя професійність! Ти з кожним туристом по кутках обжимаєшся? – Андрій кипів люттю, і після обговорення робочих обов’язків почав говорити щось надто особисте. Я почувався зайвим, але куди ж мені було дітися з печери?

– Андрію, все добре, вибач, що не відзвітувалась, але краще поговоримо не тут і не зараз. Ми затримуємо людину, та не думаю, що він повинен усе це вислуховувати, - Оксана говорила тихо і спокійно, але Андрій ставав лише злішим.

– Ні, ми поговоримо зараз. Якщо вже цей чоловік цілує мою наречену в моїх печерах, то не такий вже він і сторонній, чи не так?

– Наречену? – от тут вже я вступаю в розмову, бо трохи шокований. Я не по чужих жінках, таке мені не потрібно. В мене навіть на думці немає, щоб відбивати у когось кохану. Навіщо? Скільки ж дівчат вільних по вулицях ходить? Я ж не знав, а Оксана мала б сама мені про це сказати. Гиденьке почуття з’явилось десь всередині та плавно перетворилося на розчарування.

– Я тобі не наречена, ми вже це обговорювали. Андрій, годі. Припини це негайно. Дмитро травмований, йому треба до табору та обробити рани…

– Як травмований? Ти що не провела йому інструктаж? Це твоя відповідальність, Оксано! Як так можна? Може тобі не варто було довіряти цю екскурсію, - Андрій намагався зачепити її сильніше, і здається це вдавалося.

Я ж взагалі встигав тільки слідкувати за їхньою перепалкою та чухати потилицю, бо тут явно відбувалось якесь давнє з’ясування стосунків. О Боже, чому в мене завжди все так складно? З рудою не склалося, з Оксаною не склалося… Не міг цей Андрій припертися хвилин на 30 пізніше? От тоді було б про що говорити, а так…

– Шановні, я вибачаюсь, але може ми вже підемо до табору? Там і поговоримо, - намагаюсь владнати ситуацію, бо розмова Оксани із Андрієм затягується.

– Так, Андрію, давай вже йти, - Оксана посміхається мені з вдячністю та намагається не дивитись в мої очі. Їй соромно переді мною?

Андрій лише киває головою на знак згоди, похмуро дивиться на мене та крокує уперед. За ним прямує Оксана і я останній замикаю нашу дружню шеренгу. Залишилось тільки почати співати якусь дитячу пісеньку для повного щастя.

Хвилин 10 ми йдемо мовчки, а потім входимо до ще однієї просторої зали, яка чомусь залишилась без уваги минулого разу. Оксана знову включається в роботу та розповідає чергову історію про забобони спелеологів, про те, що більшість ходів були відкриті ентузіастами вручну, коли люди просто повзли в невідомість та з цікавості, а доля винагороджувала їх черговими крутими знахідками, як-от нові зали, підземні озера чи сталактити.

За мить я зрозумів, що можливо бачу усю цю красу вперше та востаннє, бо мало віриться, що найближчим часом я знову приїду сюди за екскурсією. Та навіть якщо приїду, скоріш за все виберу інший маршрут.

– Я б хотів ненадовго зупинитись тут, щоб трохи зробити кілька фото, - моя фраза та прохання дивують Оксану, але вона схвально киває та йде до Андрія, який не перестає пильно за нами спостерігати.

Вони виходять до сусідньої зали та намагаються говорити так, щоб я цього не чув, але акустика у печерах прекрасна.

– Андрію, що це ти влаштував? Ми давно не разом, мені шкода, що ти цього не розумієш. Припини мучити мене і себе, та ще й Дмитра вплутав сюди.

– Що? Це ти що робиш? Якби я не прийшов, чим би це все закінчилось? Ми так довго працювали, щоб нас помітили, щоб почали захоплюватись спелеологією, а ти… Ти просто…