Розділ 11

Я погано пам'ятаю як опинилась в цьому готельному номері. Лише фрагменти, які не дають цілісної картини. Знаю, що опинилась тут на світанку. І цього разу я втекла не сама.

Ми втекли з Картером.

Це була його ідея поїхати подалі з весілля та я не могла так вчинити з Ніною. Мої проблеми - це лише мої проблеми і не мають обходити та впливати на когось ще.

А на що я сподівалась? Це весілля. І на весіллі танцюють донька з батьком.

Та я про це не думала аж поки не побачила Ніну, яку міцно за руку тримав її тато, маленький сивоволосий чоловік з широкою посмішкою. Здалеку було видно, що він ледь стримує сльози. Ще б пак!

Я лежу у ліжку по пояс вкрита ковдрою і хоч мені трохи прохолодно та я боюся поворухнутись аби емоції не вкрали мене знову. Я ледь заспокоїлась.

У двері тихенько стукають, але не заходять. Картер не заходить без дозволу в кімнату, але має звичку вриватись в чуже життя, не питаючи чи можна. Та попри все  я йому вдячна за те, що він вміє не порушувати особисті границі в скрутні моменти. Це дивовижна його якість.

- Заходьте, - слабо кажу я.

Двері відкриваються і спочатку в кімнаті з'являється возик з їжею та напоями, а потім входить Картер.

- Доброго ранку! - посміхається він.

А ще я вдячна що він навіть не показує свій співчутливий вигляд і його посмішка як і раніше, широка й зваблива.

 - Доброго ранку! - Я сідаю на ліжку і спираюсь на купу подушок. Не пам'ятаю як на мені опинилась піжама. Та й взагалі це не моя піжама. В мене зроду не було червоних шовкових піжам. Залишається сподіватись, що я все ж сама переодягалась, без сторонньої допомоги.

- Приніс тобі поїсти. - Картер сідає на край ліжко і дбайливо передає мені білу чашку. - Ось, тримай зелений чай з м'ятою. Обережно, гаряче. Не знаю що ти захочеш їсти, тому приготував тобі панкейки, яєчню з овочами, фрукти...

- Дякую, - спиняю його. - Не треба було перейматись. Я не голодна.

Чорт забирай, якби сильно я на нього не злилась всі ці місяці, мені приємна його турбота.

- Е, ні так діло не піде. Посунься! - наказує він та залізає під ковдру і посувається ближче до мене, але все ж зберігає дистанцію.  - Будемо снідати разом, бо я вмираю з голоду.

Відчуваю запах парфумів Картера. Хм, щось новеньке, такого зроду не чула, але мені подобається: легкий і не нав’язливий. Картеру потрібно проводити майстер-класи для чоловіків як правильно наносити парфуми, бо мій братик так і не навчився: бризкає на себе з ніг до голови. Судячи з того, що Картер у спортивках і футболці, я не маю жодних сумнівів - він вже позаймався в залі.

Він ставить столик для сніданку прямо перед собою і розрізає на шматки панкейки. Потім поливає червоним соусом і суне мені тарілку.

- Зазвичай я такого не їм, але, так вже і бути, тобі допоможу.

- Картере, я не хочу...

- А й справді, руками їсти не дуже приємно. Ось тобі вилка.

Картер намагається жартувати і за це я йому вдячна (хоч з мого вигляду і не скажеш).

- Я наполягаю, - не здається він. - Добре, не хочеш їсти сама, я тебе погодую. - Він наколює шматочки панкейку, щедро змащує їх в соусі і протягує мені. - Знаєш, довго дивитись на них не можна, ми ж не на виставці. Швидше-швидше, капає соус!

Я врешті здаюсь. Забираю свою порцію прямо з виделки та запиваю млинець чаєм. Ммм, дійсно смачно і за інших обставин я б оцінила і розібрала всі інгредієнти соусу, але не сьогодні. В мене не має ані бажання, ані апетиту. Мені важко уявити Картера за плитою, але я впевнена він може приготувати ще й не таке.

Я ставлю чашку на тумбочку поруч з ліжком і відкидаюсь на подушки. Я дивлюсь вікно з якого абсолютно нічого не видно, але це краще, аніж дивитись на Картера.  Страшно передати, що пережив Картер зі мною. Але він тут, сидить поруч і годує мене сніданком.

- Дякую, - врешті кажу я.

- Нагодувати тебе - це найменше, що я можу зробити. Ти ж вчора так нічого й не їла. - Картер говорить весело ніби нічого не сталось.

- Я не про це. Точніше і про сніданок також. Але... Дякую, що ти мене вчора врятував. Від самої себе.

Мені важко даються ці слова. Я взагалі така людина, якій важко вдається висловлювати свої почуття. Зазвичай все живе в мені. Не знаю, не звикла я ділитись своїми емоціями. Певно, з мами взяла приклад.

- Не треба дякувати. - Він ніжно стискає мою руку. Від його дотику в мене по тілу вибухають феєрверки раз у раз. Його руки теплі. Як і минулого разу. Його дотик особливий.

В просторій кімнаті з великими вікнами і небагато чисельними меблями, запанувала тиша. Вона охопила нас обох, а ми й не супротивились.

- Може прогуляємось? - раптом голос Картера обриває магічну тишу. - На вулиці гарна погода. Сонячно і тепло.

- Я думаю краще повернутись в «пляжний будиночок».

- Пляжний будиночок? - перепитує Картер, явно не розуміючи, що я маю на увазі.

- Ага, «пляжний будиночок». Коли я тільки познайомилась з Даяною, вона сказала, що живе сама в пляжному будиночку. Я ж трохи інакше уявляла пляжні будиночки, - пояснюю я.