-
Поділитися
- Поскаржитися
Я народився досить давно, щоб пам’ятати світ іншим, і прожив життя так, як належить чоловікові — чесно, у праці та розбудові. Моя стихія — це творення. Роками я займався бізнес-консалтингом та підприємництвом, зводив стіни не лише в бізнесі, а й у прямому сенсі, будуючи майбутнє для тих хто поруч, та для себе та своєї родини. Все було добре. Життя було зрозумілим і наповненим планами й невеликими перемогами у боротьбі з проблемами .
Та у 2014 році я вперше відчув на собі удар тієї самої «труби», якою бандити б’ють по голові, щоб відібрати у тебе все. У мене відібрали Крим, мою землю, мій дім, мій спокій. Той стрес не минув безслідно для найдорожчого — моя донька отримала цукровий діабет, так спрацював на ній стрес, у її житі. Ми поїхали в Одесу, без нічого, але з волею почати все з нуля.
І я піднявся, заснував будівельну компанію, ми росли, вдихали життя в старі будинки та зводили нові, знову будував життя тих хто поручь, та навколо. До 2022 року.
Коли прийшли окупанти — ці «орки», що плутаються у власній брехні, намагаючись виправдати своє безумство, — я залишив кельму та креслення, пішов добровольцем. Два роки в самому пеклі, на «нулі».Пройшов починаючи з визволення Херсонщини, та потім Донбас, багато чого було, дванадцять штурмових дій, де межа між життям і смертю тонка, як лезо ножа. Потім — поранення, операції, і довга реабілітація, яка триває й досі.
Але війна залишила по собі дивний «побічний ефект», потребу писати. Те, що я бачив, те, що я знаю про війну, та справжню ціну волі, більше не вміщається в мені.
Ви можете просто пройти повз. А можете зазирнути трохи глибше в мої твори. Знаєте, люди — вони як рослини: якщо вони перестануть рости, змінювати листя та відкриватися новому — загинуть. Я пишу, бо не хочу, щоб ми загинули всередині себе. Навіть тут, у рядках своїх книг, я прагну допомагати вам знаходити відповіді на ваші питання, та силу щось будувати по новому, у циклі свободи та розумності.
Це не просто література, скоріше чистий досвід людини, яка втрачала все двічі, але щоразу поверталася, щоб сказати правду.
Успіхів вам і всього найкращого. До зустрічі на сторінках моїх історій.
Та у 2014 році я вперше відчув на собі удар тієї самої «труби», якою бандити б’ють по голові, щоб відібрати у тебе все. У мене відібрали Крим, мою землю, мій дім, мій спокій. Той стрес не минув безслідно для найдорожчого — моя донька отримала цукровий діабет, так спрацював на ній стрес, у її житі. Ми поїхали в Одесу, без нічого, але з волею почати все з нуля.
І я піднявся, заснував будівельну компанію, ми росли, вдихали життя в старі будинки та зводили нові, знову будував життя тих хто поручь, та навколо. До 2022 року.
Коли прийшли окупанти — ці «орки», що плутаються у власній брехні, намагаючись виправдати своє безумство, — я залишив кельму та креслення, пішов добровольцем. Два роки в самому пеклі, на «нулі».Пройшов починаючи з визволення Херсонщини, та потім Донбас, багато чого було, дванадцять штурмових дій, де межа між життям і смертю тонка, як лезо ножа. Потім — поранення, операції, і довга реабілітація, яка триває й досі.
Але війна залишила по собі дивний «побічний ефект», потребу писати. Те, що я бачив, те, що я знаю про війну, та справжню ціну волі, більше не вміщається в мені.
Ви можете просто пройти повз. А можете зазирнути трохи глибше в мої твори. Знаєте, люди — вони як рослини: якщо вони перестануть рости, змінювати листя та відкриватися новому — загинуть. Я пишу, бо не хочу, щоб ми загинули всередині себе. Навіть тут, у рядках своїх книг, я прагну допомагати вам знаходити відповіді на ваші питання, та силу щось будувати по новому, у циклі свободи та розумності.
Це не просто література, скоріше чистий досвід людини, яка втрачала все двічі, але щоразу поверталася, щоб сказати правду.
Успіхів вам і всього найкращого. До зустрічі на сторінках моїх історій.